неправий на всю голову! Для багатьох з нас завтрашнього вечора вже ніколи не буде.
На одній ніжці я стрибала по сходах, які вели вниз, до кают. Тато і дядько Юра, перехилившись через поручні, кликали мене обідати. Вони нависали наді мною червонолиці, схожі на індіанців.
– Я не хочу…
– Ми будемо їсти найсмачнішу рибу в світі! – запально кричав на мене ватажок індіанців дядько Юра.
– Я не люблю рибу…
– Але таку рибу, присягаюсь, ти ще не їла!
– Я не люблю ніяку рибу.
– Її, напевно, заколисало… – заступився за мене тато, бо дядько Юра зробив нерозуміюче обличчя.
Голови чоловіків кудись зникли. Замість них з’явилося світле волосся мами, яке звисали вниз:
– Негайно мити руки!
– Мене нудить!
– А мене від тебе нудить!
– Рожева Миша лежить у каюті з головним болем і навіть устати не може, – зітхнула я.
– Відчепись ти зі своїми дурницями!
– Мамусю, я не хочу обідати!
– Нас чекають!
– Я хочу помити руки!
– Ну, мий! – Вона потягла мене в синьо-зелену ванну в арабському стилі.
Я дуже довго намилювала руки. Не тому що навмисне, а просто мені було сумно. Але і трошки тому, що – навмисне. Мама терпіла-терпіла і – вибухнула:
– Ти знущаєшся з мене!
Моя голова неприємно мотнулася вперед. Запотиличник! Мені захотілося сісти на підлогу і розплакатися, але я боюся маму. Напевно, це правильно. Маму треба боятися. Сльози закапали. Я витерла руки, дивлячись у підлогу.
Тато біситься, коли мама дає мені потиличники. Він стверджує, що потиличники вибивають розум. Але дивна річ: мамині потиличники тануть, як цукор у чашці з чаєм. Якби хто інший дав мені запотиличник, я б йому це ніколи не пробачила. Але хто б ще міг мені дати потиличника? Діана? Ні! Батько? Я навіть уявити собі не можу. Але хіба тато добріший за маму? Ні, просто у нього в моєму житті інша роль. Я не хочу думати про різницю між мамою і татом: це мене далеко заведе. Коли я поринаю в себе, мені видно, що маму я люблю більше, ніж тата. Адже тато – він мені в чомусь чужий, як не крути. А мама – я її продовження…
– Ти чого, плакала? – Дядько Юра сидів за столом під тентом.
– Дурниці! – відповіла за мене мама.
– Маруся – акселератка! – придивився до мене дядько Юра. – Ти хоч знаєш, що значить менс?
– Юро! – тихо вигукнула мама.
Я промовчала. Тато насторожився.
– Що-що? – запитав він, усмоктавши в себе устрицю.
– Нічого! Їж! – заспокоїв його дядько Юра.
Тато у нас – великий любитель устриць. Як тільки він виїде з нами куди-небудь з Росії, так відразу йому хочеться устриць.
Дядько Юра став нас із татом порівнювати.
– Вона що, твій клон? – запитав він тата. – І очі, і ніс… одна особа! Але при цьому вона… негарна!
Я квапливо наділа чорні окуляри, щоб мене менше було видно.
