я почула дуже чітко, що внизу, де каюти, хтось голосно заплакав. Дитячий плач. Ми всі з подивом подивилися на дядька Юру. Тільки Юля відвернулася і дивилася в інший бік.
– Там хтось, здається, плаче, – сказав мій тато, який ненавидів дитячий плач.
– Дурниці, – відповів дядько Юра. – Це вітер. Вітер плаче, як дитя…
Юля подала йому білу коробочку. Дядько Юра висипав на стіл кісточки і став ретельно перемішувати. Для гри в доміно він надів на кінчик носа золоті окуляри. Мені кісточки дуже сподобалися.
– Може, краще в шахи? – скромно запропонував тато.
– Нас же четверо! – заперечив дядько Юра. – Увага! Граємо на таємні бажання. До кінця гри вони стануть явними! – Він подивився на мене. – А ти йшла б до няні. Це доросла гра.
– Я її відведу, – зголосилася мама.
– Подивися мультики, – порадив тато.
Знову пролунав плач.
– Нічого не розумію, – похмуро сказав дядько Юра, дивлячись у свої кісточки. – Може, це порося? Або хтось із команди таємно проніс на яхту дитину?
Вгору по сходах швидко вбігла дівчина в сірому. Вона стала щось шепотіти дядькові Юркові на вухо.
– Яхта чудес! – стрепенувся дядько Юра. – Це не Пушкін і не порося, а мій син Клоп. Що він робить на яхті? Він повинен був залишитися в порту!
Він щось сказав англійською дівчині в сірому, і вона побігла.
– У тебе англійська команда? – запитав тато вочевидь для того, щоб змінити тему.
– Місяць тому я розлучився з російською командою на Сардинії, – заявив дядько Юра. – Вони боягузливо поводилися. У кожному кутку яхти їм ввижалися привиди і мерці. Вони звинувачували мене, що я навмисне населив яхту мерцями – і я відправив їх на берег. Тепер у мене команда з різних країн. Аргентинки, болгарин, німець, два греки, італійка, кухар – теж італієць. А капітан залишився той же – шотландець. Він не боїться привидів.
– Ви дружите з привидами? – з повагою запитала я.
– Я не дружу з ними, але мені доводиться з ними спілкуватися, – задумливо сказав дядько Юра. – Як будь-якому російському бізнесменові.
Тут до нас піднявся скуйовджений хлопчик з чорним волоссям. Він ще схлипував, але, побачивши мене, відвернувся і витер кулаком очі.
– Клоп, – строго запитав його дядько Юра, – що ти робиш на яхті?
– Відбуваю покарання, – відповів Клоп. – Мене замкнули в каюті і не дають їсти.
– Не вірю! – скрикнув дядько Юра. – Ти ж залишився в порту. Ми тебе не взяли з собою.
– В останню хвилину ти вирішив узяти мене в море і замкнув у каюті.
– Я не пам`ятаю, – простогнав дядько Юра. – Я був наче в непритомності. Зате я пам’ятаю, за що тебе покарали.
– Я штовхнув її, – сказав Клоп, указуючи на Юлю.
– І що далі?
– Вона впала з яхти у воду і мало не потрапила під гвинт.
– Ти це зробив випадково, правда?
Клоп подивився на батька:
– Правда…
– Ось і повтори: я це зробив випадково…
– Я
