обурливо! – заявила вона. – На мене напали якісь дивні чоловіки і сховали мене в сигарну коробку! Як іграшку.
– Але ж ти іноді виглядаєш, як мила іграшка!
– Дурниця! Я – мишачий кіборг! Я не дозволю так із собою поводитися! Я їм покажу! Я їх з’їм!
– Підемо купатися! – сказала я.
– Нізащо! – сказав мишачий кіборг.
Через п’ять хвилин я вже плавала в морі. Там така вода, що, коли піднімаєш руку, здається, що у тебе під рукою виростає блакитне крило. Клоп стрибнув з борту так красиво, що я навіть розгубилася від захоплення. У воді він підплив до мене і сказав:
– Я тобі заздрю. У тебе є мама.
– А у тебе?
– У мене ніколи не було мами.
– Хтось же повинен був тебе народити!
– Теоретично так.
– Запитай у Юри!
– Він не говорить.
– А, може, він взяв тебе з дитбудинку?
– На нього не схоже.
– Звідки ти знаєш? Може, він раніше був іншим. Хочеш, я у нього вивідаю?
– Як?
– Ну, це моя вже справа.
– Не треба. Обережно, медузи!
– Ці не кусаються.
– Ще й як кусаються! Загалом, я боюся знайти свою маму.
– А я боюся, коли мої батьки сваряться. І ще як сваряться! Але вони не розлучаться: не захочуть мені зіпсувати життя!
– Звідки ти знаєш?
– Я бачу, що мама не дуже любить мого тата. Але вони все одно сплять разом, на одному ліжку.
– Це ще ні про що не говорить.
– Вони голі сплять! Я сама бачила!
– Ти бачила свого тата голим?
– Так. Ну і що? Я – нудистка з трьох років… – З борту яхти солдатиком стрибнула Юля, піднявши стовп бризок. – У тебе скоро буде мачуха.
– Мачуха! Я тому і хотів перетворити її в фарш. Якби мені це вдалося, мене б не посадили. Я б сказав, що я – випадково. Відбрехався би. А тато забув би її на наступний день! Навіть на похорон фаршу не пішов би.
– Значить, ти не розкаявся і плакав не по-справжньому?
– Спочатку я розплакався з жалю до себе. У всіх на яхті красиве життя, а я сиджу під замком. А потім мені стало шкода її теж…
– Чому?
– Тому що ця Юля – така дурна!..
Маринка підпливла до нас з усмішкою.
– Що ти хочеш робити на тому світі? – запитала вона у мене.
– На якому світі? – не зрозуміла я.
– Що ти хочеш робити після смерті? – уточнила вона.
– Філософиня! – пирхнув Клоп. – Знайшла що запитати!
– Мовчи! – гримнула на нього Маринка.
Клоп набрав повітря в легені й пірнув глибоко. Він вочевидь випендрювався переді мною.
– Дивне запитання, – сказала я. – Життя у нас тільки починається.
– Уранці прокинешся, а ввечері – вмирати. Як метелик, – промовила Марина.
Я задумливо
