потиснув по-дорослому руку спочатку моєму татові, потім – мамі, стильно нахиливши при цьому голову, як це роблять маленькі німці. Дядьку Юрі він придурливо помахав рукою, розчепіривши пальці, як пальмову гілку, а з Юлею взагалі не попрощався.
Матіас завів мотор, ми попливли до острова. Я встала в човні і весело стала махати батькам:
– Бувайте!
– Прощайте! Прощайте! – заголосив поруч зі мною Матіас ламаною російською мовою.
– До завтра! – кричала, склавши долоні в трубочку, Маринка.
– Я вас більше ніколи не побачу… – голосив Матіас. – До побачення назавжди!
«До чого ж погано цей німець володіє російською мовою!» – дивувалася я.
Острів був кам’янистий, з невисокою рослинністю. Наче його об’їли козли. На пристані нас зустрів місцевий матрос, допоміг вилізти.
– Чому у вас острів називається нежилим, якщо у вас тут є навіть матрос? – запитала я.
– Він не рахується, – посміхнувся Матіас.
– А ви? Ви ж теж тут живете!
– За великим рахунком я теж не рахуюсь, – відповів Матіас і дуже дивно на мене подивився.
Не тільки Матіас з матросом жили на безлюдному острові. Там були ще кухар, кухарка, якісь мовчазні слуги. Вони всі були з країни під назвою Перу. З тварин на острові жили пара шакалів, кілька зайців і облізлий кабан. І ще там був вертолітник! Коли ми зайшли в будинок, в якому не було вхідних дверей і який, здавалося, весь складався з протягів, Матіас сказав:
– Ну що? П’ємо чай?
– Ні! – сказали ми хором із Клопом і Маринкою.
– Купаємося в басейні з блакитною підсвіткою?
– Це можна, – байдуже відповіли ми.
– Або політаємо на вертольоті? – запропонував Матіас.
– Так! Так! – у захваті закричали діти, хоча я прямо вдавилася від страху. Я ніколи ще не літала на гвинтокрилі. Тут ми помітили, що біля будинку стоїть малесенький, як дрібна бабка, вертоліт. Матіас покликав вертолітника:
– Це військовий льотчик Едвард, – представив його Матіас. – Американець. Воював на різних війнах.
Едвард посміхнувся:
– Hi!
– Ви вбивали людей? – зацікавився Клоп.
– Я багато що робив на війні, – бадьоро кивнув Едвард.
– Що, правда, вбивали? – запитала я.
Я знала, що є люди, які вміють убивати людей, але мені не доводилося з ними близько познайомитися.
– Я вбивав, мене вбивали! – розвів руками Едвард.
Ми залізли у вертоліт, пристебнулися і наділи дуже великі навушники, від чого відразу перетворилися на героїв мультиків. Діана з Маринкою і Рожевою Мишею залишилися на землі: в цій бабці їм не знайшлося місця. Вертоліт затрусився, як злий чаклун. Ми летіли над островом. Матіас повідомив у навушники, що зараз ми побачимо старий маяк.
Маяк стояв на скелі.
– Там хтось живе? – запитала я крізь шум.
– Цей маяк побудований в 1905 році… – почав Матіас.
– До
