Клоп.
– Цікаво все-таки влаштоване життя, – сказала я. – Стільки всяких пікантних умовностей!
– Я втомився бути дівчинкою! – Клоп жбурнув золоту перуку на підлогу і почухав скуйовджену шевелюру.
«Милий», – солодко тьохнуло в мене щось усередині живота.
– Ага, а мені належить бути дівчинкою все життя!.. Чому тут так багато дитячого одягу? – вголос задумалася я.
– Треба запитати у вампіра Матіаса, – Клоп на очах перетворювався в хлопчика.
– Ти думаєш, він пристає до дітей теж?
– Звичайно! Смокче дітей, як льодяники!
– І нас з тобою теж?..
– Все може бути.
Я втупилася йому в пахву.
– Не бійся! – блиснув очима Клоп. – Я гну підкови! З раннього дитинства я мию ноги в біде! Я тебе захищу!
– Ти схожий на Ісуса Христа! – вигукнула я.
– Так, схожий! Краєм ока і краєм вуха, – погодився Клоп.
Розділ 9
БУРЯ
Під ранок я прокинулася від страшного гуркоту. Я подумала, що до нас у спальню ломиться вампір Матіас. Я стала трясти свого хороброго кавалера, але Клоп пускав солодку слину і не прокидався. У якийсь момент я вирішила, що гуркіт мені тільки сниться, але ліжко стала ходити ходуном, і я зрозуміла: це не сон.
– Рожева Мишо! – крикнула я не своїм голосом. – Що це?
– Земля трясеться! – застукала зубами Рожева Миша, яка спала в кріслі.
«Піп на курці несеться…» – мимоволі відгукнулася моя підкірка. Я підбігла до вікна. Ще поштовх! Я побачила, як антикварний маяк упав з обриву в море. В кімнату влетів Матіас з мертвотно сірим обличчям. Він був у мокрому жовтому плащі до п’ят.
– На підлогу! – скомандував він. – В отвори дверей. Так безпечніше!
За Матіасом до нас закотилися клубками тварини острова: пара шакалів з приниженими посмішками, безбашенні зайці, кабан, що з’їхав з глузду. Вони забилися під диван і тремтіли.
Крізь гуркіт стихії ми раптом почули чийсь владний голос:
– Якщо ми живемо на морському дні, то це ще не означає, що я повинен щодня їсти рибні котлети!
– Хто це? – запитала я Рожеву Мишу.
– Господи! – благала вона. – Так це ж долинув до нас голос самого морського царя!
Рожева Миша в страху підбігла до мене. У вікно ми побачили, як море мордує яхту дядька Юри. Величезні хвилі били її з розмаху. Якісь чоловічки з’являлися на залитій морем палубі й швидко зникали. Яхта крутилася, як дзиґа.
І раптом знову в нашій дитячій пролунав потойбічний звук. Але тепер це був уже не цар з його рибними котлетами. Спочатку акорд гітари. Потім голосом, схожим на голос Гітариста, що спотворив мене, пролунали схвильовані слова:
– Олено, сюди-сюди! В тунель! Сміливіше! Олено-Олено! В тунель! До мене!
Хтось ніби схопив яхту величезними руками за боки і потягнув униз. Вона спочатку встояла й навіть спробувала вирватися. Її знову рвонули вниз. Яхта нахилилася, зачерпнула води, але знову встояла. Утретє її так різко потягнули
