тебе!
Мама розреготалася, завихривши татові волосся і поцілувала його в маківку. Затягнувши тугіше пояс на білому халаті, вона пішла в будинок.
– Що ти мовчиш? – запитала я тата. – Хіба ти не чарівник?
– Ну, так, – розгублено посміхнувся тато. – Чарівник!
– Зроби диво!
Мама визирнула у вікно.
– Збирайтеся! Пора!.. Іване, ти вічно маєш звичку спізнюватися!
Тато встав із-за столу, не допивши каву.
– Потім.
– Ні, зараз!
– Ну добре. Дивись! Світить сонце. Треба берегти очі. Ляскаємо в долоні. Один, два, три. Виймаємо з кишені дитячі чорні окуляри. Тримай!
Я давно хотіла чорні окуляри. З червоною оправою!
– Тату! – радісно зойкнула я.
– Ну й чарівник! – з кислою посмішкою захопилася мама. – Ці окуляри ми купили тобі вчора в магазині для морської прогулянки!
Діана командує мною, а я – нею. Вона робить вигляд, що слухається мене, а я роблю вигляд, що я її не слухаю. Це наче як шахи, тільки в шахи ми обидві граємо гірше, ніж у дитину і няню.
Попередня няня, Валя, теж була молдаванкою, але вона була старою, суворою, у нас були натягнуті стосунки. Вона завжди мене підганяла. Від нетерпіння у неї тремтіли руки. Я часто плакала вранці, і батьки думали, що я плакса, а я захищала свої права людини.
З Діаною мені зручно. Вона ласкаво будить мене вранці. А ще я можу залізти їй на спину і покататися. Але що, коли вона заслана в нашу сім’ю з незрозумілим їй самій завданням? Перед сном, видершись на її голу спину, тримаючись за її чорне довге волосся, я з нею облетіла різні місця. Ми були в її рідній Молдові, де їли паруючу кукурудзу, яка застряє між зубів. Ми побували в Лондоні і подивилися зблизька на королівську сім’ю, яка нам махала своїми діамантовими руками і робила блакитні фарфорові очі. У Китаї ми облетіли неможливий Шанхай, мегаполіс 1001 хмарочоса і літаючих потягів. А який там нескінченний порт з різнокольоровими контейнерами і підйомними кранами! І ось він, Крокуючий Екскаватор, увійшов звідти в мою підкірку. В Америці ми погуляли по Флориді, побачили запуск ракети, яка вибухнула під час зльоту святковим феєрверком, і Діснейленд небаченої краси. Але по дорозі ми залітали і в страшні місця, де в степу валялися закривавлені солдати, стріляли танки, йшла війна.
Ось і зараз я залізла Діані на спину, і ми вийшли на вулицю, до татової машині. Я була в нових чорних окулярах з червоною оправою і в солом’яному капелюсі з полями. На білій від сонця вулиці було жахливо жарко. Тато вже сидів за кермом. Він побачив мене і зрадів:
– Вітаю, принцесо!
Мама сиділа з ним поруч на передньому сидінні, і я бачила, як вона мовчки знизала плечима.
– Ми вже бачились, – сказала я татові.
Мама зняла чорні окуляри:
– Правильно.
Тато теж зняв чорні окуляри:
– Виховані люди вітаються й тисячу разів!
Мама знову начепила чорні окуляри:
– Навіщо
