я не потребую. Іди собі далі… – засміявся бородач.
І середущий син вернувся до рідної хати.
– Нема добра на світі, – сказав батькові.
Проситься найменший:
– Пустіть, неню, може, я буду мати щастя…
– Іди, сину, – відповів старий.
Найменший узяв палицю, торбу з хлібом і – гайда в дорогу. Блукав, скільки блукав, аж здибався якось на роздоріжжі з бородатим чоловіком.
– Куди ти йдеш, леґінику?
– Шукаю роботу…
– А читати і писати вмієш?.
– Не вмію, чоловіче, – схитрував наймолодший, бо читав дуже добре і писав файно.
– Такий наймит мені вже потрібний…
– А яка робота?
– Будеш стирати порохи з книжок.
Хлопець покликав батька. Той згодився, щоб син служив рік. Але коли вертався додому, з одної хати вийшла стара жінка і спитала:
– Ти віддав свого хлопця до бородатого на службу?
– Віддав, а що?
– Аби-сь знав, що то є чарівник. Як будеш забирати сина через рік, то перед тим зайди до мене.
– Дякую тобі, добра жінко.
Хлопець тяжко не робив, лише витирав порох із книжок. Та коли чорнокнижника не було вдома, читав його книжки і навчався чарів.
А як минув рік, батько пішов за сином. Дорогою зайшов до доброї жінки, й вона йому сказала:
– Коли станеш перед бородатим, він випустить три однакові коні та й скаже, аби-сь з-між них знайшов свого сина. Середній кінь і буде твоїм сином.
Чоловік прийшов до чорнокнижника:
– Хочу забрати свого сина.
Бородатий вивів на подвір'я три коні й сказав:
– Між ними є твій син, мусиш його впізнати…
– Та як упізнати, коли вони подібні, як викапані?
– Якщо не впізнаєш, то він буде в мене ще три роки.
– Бідна моя голова – що маю робити? – забідкався чоловік. Але одразу підійшов до середнього коня: – Ади, це мій син…
Чорнокнижник аж поблід від злості, та не сказав ні слова. Чоловік забрав сина, і прийшли додому. Там була крайня бідність: ні худобини, ні курки коло хати. Стайня геть завалилася, а курник вітер перевернув. Уздрівши вдома таку крайність, найменший син сказав:
– Неню, я умію перекидатися у все, в що захочете… А найліпше в коня. Ходім до великого міста, де є великі дідичі з великими грішми. Мусимо там добре заробити.
– Ходім, сину, – погодився батько.
Вирушили до самої столиці. Син став і сказав:
– Я зараз перекинуся на білого коня. А ви, неньку, сядьте у сідло і проїдьте попри вікон цісаря. Як він схоче купити коня, то правте за мене торбу золотих. Але коли будете мене відпускати, не забудьте здоймити вуздечку. Скажіть, що золота. А як мене продасте, то зачекайте на цім місці.
– Добре, сину, зроблю так, як кажеш.
Син обернувся на коня – білого як сніг. Так виблискував, ніби він був накритий зірками. Чоловік сів на коня і подався вулицями міста. Проїхав попри цісарський палац. Цісар сидів у вікні й дивився
