настрої.
– Не варто витрачати ранок на вибачення одне перед одним, я хотіла поговорити з вами.
Пол зайшов не стукаючи.
– Можна перекинутися з тобою словом?
– Саме це ти й робиш.
– Я щойно розмовляв із Морін. Та що з тобою таке?
– Та дайте вже мені спокій, варто раз запізнитися і прийти втомленим, як миттєво оголошують, що я в депресії.
– Я не казав, що ти в депресії.
– Ні, але таку думку висловила Морін. Здається, вона вважає, ніби я змарнів.
– Не змарнів, а мариш.
– Я справді марю, друже.
– Чому? Ти когось зустрів?
Артур широко розкинув руки й, хитро зиркнувши на компаньйона, кивнув на знак згоди.
– Ось бачиш, ти нічого не можеш від мене приховати. Я ж казав. Я її знаю?
– Ні, це неможливо.
– Розкажеш про неї? Хто це? І коли я з нею познайомлюся?
– Це буде трохи складно, адже вона фантом. У моїй квартирі мешкає привид, я вчора випадково про це довідався. Це примарна жінка, що ховалася в шафі моєї ванної. Я провів із нею ніч – однак не спав, хоч вона й дуже гарна як на привида, не… – він скорчив гримасу, вдаючи мерця, – зовсім ні, красива дівчина з того світу, але не те щоб вона прийшла з того світу, радше не пішла з цього, якось так. Тепер тобі зрозуміліше?
Пол співчутливо глянув на друга.
– Гаразд, я відправлю тебе до лікаря.
– Та годі, Поле, зі мною все гаразд, – відказав Артур і звернувся до Лорен: – Буде нелегко.
– Що буде нелегко? – поцікавився Пол.
– Я не до тебе звертався.
– Ти звертався до привида, він у цій кімнаті?
Артур нагадав, що йдеться про жінку, і повідомив, що вона сидить просто біля нього, на краю столу. Пол із сумнівом поглянув на компаньйона й дуже повільно провів долонею по його робочому столу.
– Послухай, я знаю, що часто розігрував тебе всілякими дурницями, але зараз, Артуре, ти мене лякаєш. Ти б себе бачив: наче блекоти наївся.
– Я стомився, мало спав і справді маю кепську пику, проте всередині чудово почуваюся. Запевняю тебе: все гаразд.
– Всередині чудово почуваєшся? Бо зовні виглядаєш не дуже. А як справи по боках?
– Поле, дай мені попрацювати, ти мій друг, а не психотерапевт, у мене взагалі немає психотерапевта. Він мені просто не потрібен.
Пол попросив його не приходити на підписання угоди, що ось-ось має відбутися, адже через нього вони втратять контракт.
– Гадаю, ти не усвідомлюєш свого стану. Ти лякаєш.
Артур розгнівався, підвівся, взяв сумку й рушив до дверей.
– Гаразд, я лякаю і марю, тому повертаюся додому. Посунься і дай мені вийти. Ходімо, Лорен!
– Ти геній, Артуре, це просто неймовірний номер!
– Немає в мене жодного номера, Поле. Твій розум – як би сказати – надто звичайний, щоб уявити, що я переживаю. Примітка: я не серджуся, бо дуже змінився з учорашнього
