прокинулася – близько десятої ранку – Артур іще міцно спав.
– Трясця, – буркнула вона, сіла біля ліжка й енергійно потрусила чоловіка. – Прокидайтеся, вже дуже пізно.
– Керол-Енн, не так гучно.
– Чарівно, просто чарівно. Час прокидатися, уже п’ять хвилин на одинадцяту. І це не Керол-Енн.
Артур спершу злегка розплющив очі, а тоді враз витріщив їх і різко сів на ліжку.
– Порівняння розчаровує? – запитала вона.
– Ви справді тут, це не сон?
– А цього можна було й уникнути, надто вже очевидна реакція. Краще б вам поквапитися, десята година вже проминула.
– Що? – закричав він. – Ви ж мали мене розбудити!
– Я не глуха. А що, Керол-Енн слабувала на вуха? Вибачте, я заснула, такого зі мною не було, відколи я потрапила до лікарні, і я сподівалася відсвяткувати це з вами, але бачу, ви не в гуморі. Тож ідіть збирайтеся.
– Притримайте цей іронічний тон, це ви спаскудили мені ніч, а тепер ще й за ранок узялися. Тож попрошу, годі!
– Ви страшенно чарівний зранку. Коли спите, ви подобаєтеся мені більше.
– Ви що, влаштовуєте мені сцену?
– Навіть не мрійте! І йдіть уже вдягатися, а то знову я буду винна.
– Звісно ж, це ви винні. А тепер будьте ласкаві вийти, бо під ковдрою я голий.
– А ви нині стали соромливим?
Артур попросив припинити сімейну сцену із самого ранку й мав нещастя завершити своє речення словами «бо інакше…».
– «Інакше» – це те слово, яке часто переповнює чашу! – відповіла Лорен ударом на удар.
Злісним тоном вона побажала йому вдалого дня і різко зникла.
Артур роззирнувся, кілька секунд повагався, а тоді покликав:
– Лорен? Досить, я знаю, що ви тут. Але у вас справді кепський характер. Виходьте вже, це безглуздо.
Голий, він стояв посеред вітальні й розмахував руками – і зненацька перетнувся поглядом із сусідом з будинку навпроти, який здивовано спостерігав за ним зі свого вікна. Артур приземлився на диван, схопив плед, обгорнув його навколо стегон і пішов до ванної, бурмочучи:
– Я стою в чім мати народила посеред вітальні й розмовляю сам із собою – що це за божевільна історія?
Зайшовши до ванної, він відчинив двері гардеробу й тихенько запитав:
– Лорен, ви тут?
У відповідь – ні звуку, і це засмутило Артура. Він хутко прийняв душ. Відтак побіг до своєї кімнати, ще раз заскочивши до гардеробу. Жодної реакції не було, тож він надягнув костюм. Чоловік тричі перев’язував вузол краватки, лаючись:
– Здається, сьогодні руки в мене ростуть не з того місця!
Одягнувшись, Артур рушив на кухню, понишпорив стільницею, шукаючи ключі – ті виявилися в кишені. Він квапливо вийшов з квартири, зупинився, обернувся і ще раз відчинив двері:
– Лорен, ви ще не тут?
Кілька секунд панувала тиша. Тоді
