кимось, мусять діяти, тож Артуру лишається тільки повернутися завтра й відкласти свій від’їзд.
У відповідь на те молодик благав, нагадував про виняток, який підтверджує всі правила, але зрештою готовий був підкоритися з болем у серці. Медсестра таки здалася, поглянула на годинник і промовила:
– Я маю робити обхід, тож ідіть за мною, не галасуйте й нічого не торкайтеся. Щоб за п’ятнадцять хвилин вийшли.
Він узяв її за руку й поцілував на знак подяки.
– Ви всі такі в Мексиці? – усміхнулася жінка.
Вона пропустила Артура в приміщення лікарні й попросила йти за нею. Вони дісталися до ліфтів і піднялись одразу на п’ятий поверх.
– Я проведу вас до палати, завершу обхід і заберу вас. Нічого не торкайтеся.
Вона прочинила двері з номером 505. У палаті панувала напівтемрява. Здавалося, ніби жінка, яка лежала на осяяному простою лампою ліжку, поринула в глибокий сон. Біля входу Артур не міг розгледіти рис її обличчя. Медсестра тихо промовила:
– Я лишу двері відчиненими, проходьте. Ви її не розбудите, однак стежте за словами, які кажете біля неї. Бо з хворими в комі нічого не можна знати напевно. Принаймні так кажуть лікарі. У мене щодо цього інша думка.
Артур навшпиньки зайшов до палати. Лорен уже стояла біля вікна. Вона попросила чоловіка підійти ближче:
– Підходьте, я вас не вкушу.
Молодик без упину запитував себе, що взагалі тут робить. Наблизившись до ліжка, він опустив очі. Схожість була неймовірною. Нерухома жінка здавалася блідішою, ніж її усміхнений двійник, але, як не зважати на цю деталь, їхні риси були ідентичними. Тоді він позадкував на крок.
– Це неможливо! Ви її сестра-близнючка?
– Ви безнадійний! Немає у мене сестри. Це я, лежу ось там. Просто собі я. Допоможіть мені й визнайте неможливе. Це не фокус, та й ви не спите. Артуре, у мене немає нікого, крім вас, повірте, ви не можете просто відвернутися. Мені потрібна ваша допомога, ви єдина людина на всій землі, з якою я – вперше за півроку – можу розмовляти, єдине людське створіння, яке відчуває мою присутність і чує мене.
– Чому я?
– Не маю ані найменшої гадки, у всьому цьому взагалі нічого логічного немає.
– «Усе це» дуже лякає.
– Гадаєте, мені не страшно?
Про страх Лорен і сама багато могла б розповісти. Вона бачила, як її власне тіло в’януло, наче овоч, з кожним днем, оповите катетером і крапельницею для отримання поживних речовин. Вона не мала жодної відповіді ні на його запитання, ні на свої – ті самі, які вона щодень ставила собі після катастрофи.
– Я запитую себе про таке, що ви й уявити не здатні.
Сумно поглянувши на Артура, вона поділилася з ним своїми сумнівами та страхами: скільки ще триватиме цей загадковий феномен? Чи зможе вона повернутися хоча б на кілька днів до життя нормальної жінки, здатної ходити на власних ногах і обіймати тих, кого любить? Навіщо вона
