поклали до лікарні?
– Це ще м’яко сказано.
– Мабуть, вони там дуже хвилюються. А про яку лікарню йдеться? Я вас туди відвезу.
– Скажіть, ви вирішили, що я божевільна, яка втекла з психлікарні?
– Ні, але…
– Бо божевільна після шльондри – якось забагато як на перше знайомство.
Чхати він хотів, божевільна вона чи повія, адже був виснажений і просто прагнув поспати. Вона ж не вгавала і продовжувала наступ.
– Якою ви мене бачите? – знову запитала вона.
– Я не розумію запитання.
– Яка я? Оскільки я не бачу себе в дзеркалах, хочу знати, який маю вигляд.
– Схвильована, дуже схвильована, – незворушно відказав він.
– Я маю на увазі фізично.
Артур завагався, а тоді описав: висока, з дуже великими очима, гарними вустами і милим обличчям, що суперечило її поведінці, сказав про довгі руки, які виписували елегантні рухи.
– Якби я у вас попросила вказати станцію метро, ви б розповіли про всі пересадки?
– Даруйте, але я не розумію.
– Ви завжди так детально описуєте жінок?
– Як ви зайшли? У вас є дублікат ключа?
– Він мені не потрібен. Просто неймовірно, що ви мене бачите.
Вона невтомно повторювала: те, що він її бачить, – це диво. Зауважила, що їй дуже сподобалося, як він її описав, і запросила сісти поруч.
– Те, що я вам розповім, непросто збагнути й неможливо пояснити, але якщо ви готові вислухати мою історію, якщо хочете довіритися мені, то, може, зрештою навіть повірите. І це дуже важливо, адже ви, самі того не знаючи, єдина людина у світі, з якою я можу розділити таємницю.
Артур зрозумів: вибору немає. Він мусить вислухати, що розкаже ця дівчина. І хоча йому хотілося тільки спати, він сів біля неї й почув найнеймовірнішу історію у своєму житті.
Її звали Лорен Клайн, і вона інтерн-медик. Півроку тому потрапила в автокатастрофу через відмову кермового механізму.
– Відтоді я в комі. Ні, зарано робити висновки, дозвольте пояснити.
Вона нічого не пам’ятала про аварію. Прийшла до тями тільки після операції в реабілітаційній палаті. Охоплена дивними відчуттями, вона чула все, що говорили навколо неї, але не могла ні поворухнутися, ні заговорити. Спершу вона гадала, що причина в анестезії.
– Я помилилася. Минали години – а я все не могла фізично прокинутися.
Вона й далі була здатна все сприймати, от тільки не мала змоги спілкуватися із зовнішнім світом. Потім пережила найбільший страх у своєму житті, багато днів думаючи, ніби її розбив параліч.
– Ви навіть не уявляєте, через що я пройшла. Лишитися навіки бранкою власного тіла.
Понад усе вона хотіла померти, втім складно вчинити самогубство, коли ти навіть мізинчиком поворушити не можеш. Мати сиділа біля її ліжка. Лорен подумки благала, щоб та задушила її подушкою. А потім до палати зайшов лікар. Вона впізнала голос – це ж її викладач. Місіс Клайн запитала,
