наступні кілька днів Лорен навчилася мандрувати лікарнею. Думала про їдальню – і опинялася там, про відділення екстреної допомоги – і бінго, вона вже на місці. Через три місяці вправлянь вона змогла виходити з приміщення лікарні. Розділила вечерю із парою французів в одному зі своїх улюблених ресторанів, подивилася половину фільму в кінотеатрі й провела кілька годин у маминій квартирі.
– Більше я так не робила: надто боляче перебувати поруч із нею, коли не можеш спілкуватися.
Калі відчувала її присутність і божеволіла від цього: кружляла і скавчала. А потім Лорен повернулася сюди, адже це її дім і тут вона почувалася найкраще.
– Я живу в абсолютній самотності. Ви не уявляєте, як це: не мати змоги ні до кого заговорити, бути абсолютно прозорою, більше не існувати в житті інших людей. Тож зрозумійте, наскільки я здивувалась і зраділа, коли ви звернулися до мене сьогодні ввечері, там, у шафі, і коли я збагнула, що ви мене бачите. Не знаю чому, але доки це триває, я б могла розмовляти з вами годинами, мені так потрібно поговорити – накопичилися сотні фраз.
Шаленство слів змінилося миттю тиші. На очах у дівчини забриніли сльози. Вона поглянула на Артура. Провела рукою по щоці та носу.
– Досі вважаєте мене божевільною?
Артур заспокоївся. Його зворушила емоційна історія молодої жінки, зачаклувала абсурдна розповідь, яку він щойно почув.
– Ні, це все дуже… Як сказати… Бентежно, дивно, незвично. Не знаю, що сказати. Я б хотів вам допомогти, але не знаю як.
– Дозвольте мені лишитися тут, я буду зовсім непомітною і вам не заважатиму.
– Ви справді вірите в те, що тільки-но розповіли?
– Ви зовсім мені не повірили? Ви переконали себе, що навпроти вас – повністю приджмелена дівчина? Та у мене в будь-якому разі не було жодного шансу.
Він попросив, щоб вона поставила себе на його місце. Наче вона опівночі побачила дуже схвильованого чоловіка, що ховається в шафі її ванної. А він би намагався їй пояснити, що він щось на кшталт привида, в комі. Що вона подумала б і якою була б її перша реакція?
Риси обличчя Лорен розгладилися й посеред сліз виринула усмішка. Зрештою дівчина зізналася:
– Насамперед я б точно заверещала, тож у вас є пом’якшувальні обставини.
Чоловік подякував.
– Артуре, благаю вас, повірте мені. Ніхто б не зміг такого вигадати.
– Та ні, мій компаньйон здатен придумати жарти й більшого масштабу.
– Та забудьте вже про свого компаньйона! Він тут ні до чого, це не розіграш.
Коли Артур запитав, звідки дівчина знає його ім’я, та відповіла, що перебувала тут задовго до того, як він переїхав. Вона бачила, як він приходив оглядати квартиру, як підписував з агентом із нерухомості договір про оренду на кухонному столі. Вона була тут і тоді, коли приїхали коробки з його речами, і коли він зламав макет літака, розпаковуючи їх. Якщо щиро, то їй шкода,
