що вихід наприкінці коридору.
– Тоді я лишаю вас тут, бо маю трохи роботи в сусідній палаті – треба поміняти постільну білизну. Трапилася маленька неприємність.
Артур попрощався з нею і вийшов у коридор. Медсестра побачила, як він горизонтально відставив руку й пробурмотів:
– Я вірю вам, Лорен, вірю.
Медсестра насупилася й повернулася в сусідню палату, міркуючи: «Ох! Як же це їх усіх шокує, що ще скажеш».
Артур і Лорен пірнули в кабіну ліфта. Артур не підводив очей. Він нічого не казав, і вона також. Вони вийшли з лікарні. Північний вітер увірвався в затоку й приніс із собою колючий дрібний дощ. Було холодно, хоч вовків ганяй. Чоловік підняв комір пальта до потилиці й відчинив дверцята машини для Лорен.
– Пригальмуймо трохи з усім цим ходінням крізь стіни та вчинімо як треба, будь ласка!
Вона сіла в машину звичайним способом і всміхнулася.
Поверталися мовчки – ні він, ні вона не зронили й слова. Артур зосередився на дорозі, Лорен милувалася хмарами крізь вікно. Тільки коли вони під’їхали до будинку, дівчина, не відриваючи погляду від неба, промовила:
– Я дуже любила ніч – за її тишу, за силуети без тіней, за погляди, якими не обмінюються вдень. Неначе місто ділиться між двома світами, що не зустрічаються один з одним, і жоден навіть не здогадується про існування іншого. Безмір людських створінь, що зринають у сутінках і розчиняються на світанку. Нікому не відомо, куди вони прямують. Про них знали тільки ми в лікарні.
– А все ж це божевільна історія. Визнайте. Таке складно прийняти.
– Є таке, але не варто зациклюватися й проводити решту ночі, повторюючи це.
– Що там лишилося від тієї ночі!
– Паркуйте машину, я чекатиму на вас нагорі.
Артур запаркувався на вулиці, щоб не будити сусідів шумом гаражних дверей. Він піднявся сходами й зайшов до квартири. Лорен сиділа по-турецьки посеред вітальні.
– Ви цілилися на диван? – весело запитав він.
– Ні, на килим. На ньому й опинилася.
– Брешете, я певен, що ви цілилися на диван.
– Кажу вам, я планувала приземлитися на килим!
– З вас погана актриса.
– Я хотіла б приготувати вам чаю, але… Ідіть краще відпочивати, бо лишилося надто мало годин для сну.
Він розпитував її про обставини нещасного випадку, а вона розповіла про «примху старої англійки», про свою улюблену машину «тріумф» і про вихідний у Кармелі на початку минулого літа, що завершився на Юніон-сквер. Вона не знала, що сталося тоді.
– А ваш хлопець?
– Що – мій хлопець?
– Ви їхали на зустріч із ним?
– Перефразуйте ваше запитання, – усміхнулася Лорен. – Воно має звучати так: «Чи був у вас хлопець?»
– Чи є у вас хлопець? – повторив Артур.
– Дякую за теперішній час. Вони в мене бували.
– Ви не відповіли.
– А вас це стосується?
– Ні, зрештою, сам не
