саме питати. Знаєте ж, що була зі старим любовником у Роял-Йорку.
– Чорт би тебе забрав!
Мене найбільше сердить те «зі старим», бо я не можу супоставити її свіжого, ясного, чистого тіла з чимсь старим, це блюзнірство, це знущання з естетики, а її це, мабуть, бавило і, мабуть, вона знала, що саме в цьому її підозріваю… Але коли я вже доходив до певної точки невдоволення, вона миттю, мов найвражливіший сейсмограф, починала реагувати, вона могла підійти до мене, стати передо мною навколішки, взяти мою руку в обидві свої долоні, ніжно її погладити і ще ніжніше її поцілувати.
– Не цілуйте моїх рук! – сердито казав я. – Я не друїд[114].
– Для мене друїд! – відповість вона, посміхаючись.
Звичайно, вона дуже вишукано і оригінально одягалася, але найбільше вона мені подобалась у її домашньому, робочому, обмазаному фарбами халатику, узута на босу ногу у старі, скривлені і стоптані виступці, з волоссям голови, зав’язаним ззаду конячим хвостом. Звичайно, вона не курила й не любила курити, але, щоб подражнитись зі мною, вона могла демонстративно закурити цигарку і, кашляючи, докурити її до рубчика. Я, звичайно, в таких особливих випадках наполегливо мовчав.
– Вам не подобається? – питала з кривою посмішкою.
– Дуже цікаво, коли з рота гарної дівчини йде дим. Це нагадує індустріялізацію.
– А чому ви не курите? – питала вона.
– 3 бажання бути оригінальним, – відповідав я.
– А може, з моральних причин. Спасіння людства від рака легенів? – кпилась вона далі.
– Плювати мені на ваші легені, – відповідав я тим же тоном.
– Але ви любите проповіді… Моралі… Рятувати світ від загибелі… Щось таке – га-га-га! – не вгавала вона.
– Но-но-но! Не будемо сваритися з модою, – додавав я.
– З модою? А що мода? – питала вона.
– Вдавати зіпсутих. Мати жовті зуби… Давитися димом… Смердячий рот… Розпатлане волосся, – казав я.
– Ваші прилизані добродійні сентименти? – питала вона…
– О! Прекрасно знаєте, що це забобони! – казав я.
– Ви незносний, ви святий, мені соромно вас любити, – отруйно казала вона.
– Я дивуюся, що ви ще не в бітниках[115], не маєте сифілісу і не протестуєте проти війни, – казав я на це.
– Дуже гарно, – казала вона. – Я вже маю дозу опію і записуюсь в бітники… І піду демонструвати за мир. Вам подобається війна? – казала вона.
– З такими, як ви, – відповідав я.
– Ви за атомову бомбу? – питала вона.
– Мені соромно на це відповідати. Ви відьма! – відповідав я і одвертався.
То знов ми мали іншу тему, вона виймала з-за ліжка Зіни котрусь із своїх звичайно недомальованих картин, ставила її на порозі насупроти вікна, відходила на бік, поглядала лукаво на мене і вдоволено мовчала.
– Хочете, щоб щось сказати? – питав я.
– Ні,
Друїд (
Бітники (
