рід зброї був широко розповсюджений у сарацинів і досі використовується у воєнній забавці, яку полюбляють східні народи і яка називається «ель-джерід». Коні, на яких їхали слуги, були арабської породи; стрункі, сухорляві, з легкою ходою, з тонкими гривами, вони нічим не нагадували незграбних важких жеребців, яких розводили у Нормандії і Фландрії для воїнів у повному бойовому обладунку. Поруч з цими велетенськими тваринами арабські були подібні до легкої миготливої тіні.
Дивний вигляд цієї кавалькади зацікавив не тільки Вамбу, але і його більш розважливого приятеля. У ченці він одразу впізнав пріора[87] абатства Жорво, що зажив слави у цих краях як завзятий мисливець і любитель бучних бенкетів, а також, якщо вірити людському поголосу, і деяких інших забав, аж ніяк не сумісних із чернечими обітницями. Проте в ті часи до поведінки ченців і священиків ставилися поблажливо, і пріор Еймер мав добру славу серед сусідів свого абатства. Його жвава та приязна вдача і постійна готовність дарувати прощення дрібних грішків зробили його найкращим другом усіх місцевих дворян, титулованих і не титулованих; багатьом з них він доводився родичем, оскільки походив зі шляхетної норманської родини. Жіноцтво також ставилося вельми поблажливо до цього чоловіка, який був пристрасним шанувальником прекрасної статі і вмів розвіяти смертельну нудьгу, від якої потерпали хазяйки старовинних замків. Настоятель захоплювався полюванням, мав найкращих соколів і хортів у всьому північному краї; завдяки цьому він завоював щиру прихильність дворянської молоді. З людьми більш статечного віку він звик грати іншу роль, що в разі потреби робив дуже талановито. Його неглибокої начитаності вистачало для того, щоб навіювати неукам пошану до його знань; поважний вигляд та велемовні просторікування про авторитет церкви і духівництва зміцнювали в тих, хто його оточував, повагу до його святості. Навіть простолюд, що звик суворо засуджувати поведінку своїх панів, прощав пріорові його легковажність. Це пояснювалося тим, що Еймер був дуже щедрим, а за добросердість, як відомо, прощається багато гріхів. Він міг вільно розпоряджатися більшою частиною монастирських прибутків, і це надавало йому змогу не лише вдовольняти свої забаганки, але й щедрою рукою допомагати сусіднім селянам. І якщо пріорові Еймеру подеколи траплялося з надмірним запалом скакати на ловах чи надто гучно веселитися на бенкеті, якщо комусь впадало в око, як він удосвіта прошмигує крізь бічну хвіртку в стіні свого абатства, повертаючись додому з нічного побачення, люди тільки здвигали плечима і мирилися з таким неподобством, пам’ятаючи, що багато хто з його товаришів грішить так само, не спокутуючи своїх гріхів тими чеснотами, якими вирізнявся цей чернець. Тому пріора Еймера добре знали і наші сакси. Вони незграбно вклонилися йому й отримали його благословення: «Benedicite, mes filz»[88]. Проте дивний вигляд супутника Еймера і його почту так зачудував свинопаса і Вамбу, що вони навіть не почули запитання настоятеля, коли він поцікавився,
Благослови вас Господь, сини мої (
