бачиш, і це кожен дурень знає, – пхикнув Вамба. – А «порк» начебто нормано-французьке слово. Отже, поки свиня жива і за нею ходить саксонський раб, то звуть її по-саксонському; та вона стає норманом на ймення «порк», тільки-но потрапить у дворянські покої і з’явиться на бенкеті шляхетних осіб. Що ти на це скажеш, Гурте, друзяко?
– Їй-право, так воно і є, друже Вамба. От лишень не знаю, звідки ця правда взялася у твоїй дурній довбешці.
– То послухай, що я тобі ще скажу, – провадив Вамба таким самим тоном. – От візьмемо нашого старого олдермена[75] Окса[76]. Поки його пасуть такі раби, як ти, він має своє саксонське ім’я; а варто йому втрапити на очі вельможного пана, то він в одну мить стає шляхетним лицарем Бефом, аби припасти панові до смаку. Так само і з мінгера[77] Калфа виходить мосьє де Во[78]: поки за ним наглядають – він сакс, а коли хочуть мати з нього втіху – називають його по-нор-манському.
– Клянуся святим Дунстаном[79], – відповів Гурт, – ти кажеш правду, хоч вона й гірка. У нас лишилося саме повітря, щоб дихати, і його нам залишили тільки для того, щоб ми могли гнути горба в роботі. Смачніший та жирніший кусень – до їхнього столу; гарненьких жіночок – їм у постіль; найкращі та найсміливіші з нас мають служити в їхніх військах і з волі чужинців встеляти своїми кістками чужі землі; а в тих убогих, що лишаються тут, нема ні сил, ні бажання боронити бідолашних саксів. Дай Боже здоров’я нашому хазяїнові Седріку за те, що він захистив нас, як і личить відважному воїну; а от днями приїде в наші краї Реджинальд Фрон де Беф, то й будемо знати, чого варта Седрікова турбота… Гей, сюди! – раптом гукнув він знову. – Отак, так їх, Фангсе! Хороший собака, всіх позганяв докупи.
– Гурте, – сказав блазень, – я бачу, ти мене за дурня маєш, а то не тицяв би свою голову просто мені в пельку. Мені ж бо варто лише слівце кинути Реджинальду Фрон де Бефу або Філіппу де Мальвуазену, що ти ганив норманів, і висітимеш ти на одному з оцих дерев. Будеш гойдатись сюди-туди, в науку тим, хто лає вельможних панів!
– Ах ти собако! То ти мене зрадиш? Ти ж сам витягнув з мене такі слова! – вигукнув Гурт.
– Зрадити тебе? Ні, – відповів блазень. – Так вчинив би чоловік при здоровому глузді, а я ж дурний. Ану цить!.. Кого це сюди несе? – перервав він сам себе, дослухаючись до кінського тупоту, який уже лунав досить близько.
– А яке тобі діло, хто там їде? – спитав Гурт, що на ту мить встиг зібрати все своє стадо і гнав його вздовж похмурої просіки.
– Ні, мені треба побачити цих проїжджих, – відказав Вамба. – А раптом вони їдуть з дивокраю за дорученням короля Оберона[80]!
– Помовч! – цитьнув на нього свинопас. – Навіщо верзти всілякі дурниці, коли зараз уперіщить гроза з громом та блискавкою?! Чуєш, як гримить? Ох і дощ!.. Скільки живу, не бачив, щоб о літній порі краплі були такі здорові. Подиви-но, вітру немає, а дуби крекчуть та стогнуть, наче в бурю. Знаєш що, помовчи, і ходімо хутенько додому, поки
