закони та інші правила, відсутні у не такому строгому і більш людяному саксонському кодексі, гнітили переможених, обтяжуючи і без того важкий тягар феодального гноблення.
При дворі і в замках могутніх вельмож, які прагнули наслідувати звичаї королівського двору, розмовляли лише нормано-французькою мовою; цією мовою велося і судочинство скрізь, де існувало правосуддя. Коротко кажучи, французька мова була ознакою благородства, шляхетності і навіть самого правосуддя, в той час як незрівнянно більш мужня і виразна англосаксонська належала селянам і слугам, які іншої мови не знали.
Проте необхідність спілкування між землевласниками і пригнобленим людом, який працював на їхній землі, привела до поступового утворення суміші французької мови з англосаксонською; розмовляючи цією говіркою, вони могли порозумітися. Так врешті-решт зародилася сучасна англійська мова, що являє собою вдалу суміш мови переможців з діалектом переможених; а відтоді вона ще й збагатилася запозиченнями з класичних і так званих південноєвропей-ських мов.
Я визнав за необхідне надати читачеві ці відомості, щоб нагадати йому про те, що, хоча історія англосаксонського народу після правління Вільгельма ІІ[67] не зазнала визначних подій, війн або державних переворотів, нанесені завоюванням рани не загоїлися до часів Едуарда ІІІ[68]. Національні розбіжності між англосаксами та їхніми завойовниками були надто великі; спогади про давнину і роздуми про сьогодення ятрили ці рани і поглиблювали прірву, що розділяла нащадків переможців-норманів і пригноблених саксів.
Сонце сідало над однією з порослих пишною травою просік лісу, про який уже йшла мова на початку цього розділу. Безліч гіллястих, з кряжистими стовбурами і широко розпростертими вітами дубів, які, можливо, бачили на своєму віку славетні походи давньоримських військ, здіймали свої могутні руки над пухнастим килимом розкішної зеленої трави. Де-не-де серед дубів траплялися бук, гостролист і підлісок із чагарнику, в густій парості якого губилися тьмяні промені вечірнього сонця; подекуди дерева рідшали, утворюючи довгі стрімкі провалля в гущавині, що чарують погляд і збуджують уяву згадкою про таємниці глухої діброви. Пурпурові промені вечірнього сонця, торуючи собі шлях у верховітті, то кидали тьмяні тремтливі відблиски на поламані гілки і вкриті мохом стовбури, то сліпучими плямами ковзали по траві. Велика галявина посеред цієї просіки, певно, колись була святилищем друїдів[69]. На ній височів пагорб такої правильної форми, що його, без сумніву, могли звести лише людські руки; на вершині збереглося коло з великих валунів. Сім каменів стояли сторч, інші були повалені долу якимось ревним прибічником християнства і лежали неподалік від старого місця та нижче по схилі пагорба. Лише один велетенський камінь скотився до самого підніжжя і перешкоджав течії малого джерельця, що ледь чутно дзюркотіло в тиші.
У
