живописця.
Щоправда, ця свобода вибору завжди є обмеженою. Художник повинен уникати тих подробиць, що не відповідають кліматичним або географічним особливостям пейзажу; не слід саджати кипариси на Мерейських островах[46] або шотландські ялини серед руїн Персеполісу. Такі самі обмеження владні і над письменником. Автор може дозволити собі описати почуття і пристрасті персонажів більш детально, ніж це робиться у старовинних літописах, які він наслідує; проте, захопившись цим описом, він не повинен вводити нічого, що не відповідало б характеру епохи. Його лицарі, лорди, зброєносці й селяни можуть бути зображені більш ретельно і образно, ніж у сухій безбарвній оповіді старовинного ілюстрованого рукопису, проте характер і зовнішня обстановка епохи повинні лишатися недоторканими. Усі ці персонажі мають залишатися такими самими, хіба що змальованими тоншим пером; або, щоб сказати скромніше, повинні відповідати вимогам часу з більш глибоким розумінням завдань мистецтва. Мова не повинна бути застарілою і важкою для сприйняття; але по можливості не повинна містити явно сучасних зворотів. Одна річ – вводити у твір слова і почуття, спільні для нас і наших предків, і зовсім інша – надавати предкам ту мову і почуття, що характерні для їхніх нащадків.
Саме це, любий друже, було найскладнішим у моїм завданні; і, щиро кажучи, я майже не сподіваюся Вас переконати. Адже ці міркування не повною мірою задовольняють і мене самого, тоді як Ваші погляди є не такими пристрасними, а Ваші знання в галузі історії – набагато глибшими від моїх. Гадаю, що поведінка і зовнішній вигляд моїх героїв заслужать чимало докорів з боку осіб, які дивитимуться на мій твір з урахуванням того часу, в який жили його персонажі. Можливо, я описав надто мало таких побутових деталей і вчинків, які можна назвати сучасними; але, з іншого боку, також вельми можливо, що я поєднав звичаї двох або трьох століть і наділив епоху Річарда І явищами, які існували або набагато раніше, або набагато пізніше зображеного часу. Я заспокоюю себе тим, що подібні помилки не привернуть уваги пересічного читача і що я зможу поділити незаслужений успіх з тими архітекторами, які, не дотримуючись ніяких приписів, без будь-якої системи прикрашали готичний стиль візерунками, запозиченими з інших стилів та інших періодів мистецтва. Ті самі читачі, яким глибокі історичні знання дадуть підстави суворо засуджувати мої помилки, поставляться до мене з певною поблажливістю саме завдяки розумінню складності мого завдання. Мій шанований, але незаслужено забутий друг Інгульфус[47] дав мені чимало цінних порад; але світло, пролите Кройдонським ченцем[48] і Джефрі де Вінсау[49], затьмарюється такою безліччю нецікавого і незрозумілого матеріалу, що я радо звернувся по допомогу до сторінок Фруасара[50], хоч він і був відомим в епоху, надто віддалену від описуваних мною подій. І все ж, любий друже, якщо Ви будете досить великодушні,
