їм радісними вигуками, а сурмачі тим часом розтинали повітря войовничим співом своїх інструментів.
Коли весь цей гамір стих, блискуча юрма герольдів покинула арену. Тепер самі лише маршали, у повному бойовому обладунку, верхи на закованих у панцир конях, з непорушністю статуй стояли біля воріт з обох кінців поля.
На цей час увесь обгороджений простір біля північного входу на арену заповнили лицарі, що виявили бажання взяти участь у змаганні з призвідцями. З верхніх галерей здавалося, наче там вирує ціле море тріпотливих пір’їн, сяючих шоломів і довгих списів; емблеми завширшки в долоню, прикріплені до списів, коливалися і майоріли на вітрі, пожвавлюючи і без того мальовничу картину.
Нарешті ворота розчинилися, і п’ять лицарів, обраних за жеребкуванням, повільно в’їхали на арену; один попереду, решта за ним по двоє. Всі вони були прекрасно озброєні, і саксонський літописець, оповідь якого править для мене за першоджерело, дуже докладно описує їхні девізи, кольори, навіть гаптування на чепраках їхніх коней. Проте нам немає потреби розглядати все це надто детально. Кажучи словами одного із сучасних поетів, автора дуже небагатьох творів:
Тих лицарів давно немає,[138]
Іржа їх панцир роз’їдає,
А душі відійшли до раю.
Їхні герби безслідно зникли зі стін замків, а самі замки перетворилися на зелені пагорби і вбогі руїни. Там, де їх колись знали, тепер їх не пам’ятають, о ні! Багато поколінь змінилося і було забуто в тих краях, де правили ці можновладці. Тож яке діло читачеві до їхніх імен і лицарських девізів!
Втім, не відаючи про те, яка безодня забуття чекає на їхні імена й діяння, бійці виїхали на арену; вони притримували своїх баских коней, змушуючи їх ступати повільно, щоб похизуватися красою їхньої ходи і своїм наїзницьким мистецтвом. І тієї ж миті з-поза південних наметів, де сиділи музики, вдарила дика, варварська музика: цей звичай був привезений лицарями з Палестини. Оркестр складався з цимбалів і дзвонів, і виникало таке враження, ніби призвідці водночас посилали і вітання, і виклик лицарям, які до них наближалися. На очах у глядачів п’ять лицарів перетнули арену, в’їхали на пагорб, де стояли намети призвідців, роз’їхалися в різні боки, і кожен злегка доторкнувся тупим кінцем списа до щита того, з ким бажав стятись. Глядачі з простолюду, а втім, і багато хто зі шляхетних осіб – кажуть, навіть деякі дами, – були трохи розчаровані тим, що лицарі забажали битися тупою зброєю. Є й тепер люди, які приходять у захват від найжахливіших трагедій. А тоді такі любителі турнірів цікавилися ними тією мірою, якою ця розвага була небезпечною для її учасників.
Сповістивши про свої мирні наміри, лицарі від’їхали в інший кінець арени й вишикувалися в шеренгу. Тоді призвідці вийшли зі своїх наметів, сіли на коней і, очолювані Бріаном де Буа-Жільбером, з’їхавши з пагорба, також стали поруч – кожен напроти того лицаря, який доторкнувся до його щита.
Заспівали
