сказав він.
– Починаємо? – запитав Михайло.
– Хватить лежати! – повторив Семен. – Михайле, ти береш свій рій і нападаєш на вартівницю. Я тобі не помагаю, а з іншими біжу через міст до вартівниці на тому березі.
– У вас можуть стріляти!
– Якщо ти зробиш все тихо, то поляки нічого не будуть знати. Бережи наших!
Невдовзі стрільці підповзли до самої штреки і, перевіривши, чи не стовбичить якийсь вартовий, піднялися зі снігу і мовчки побігли до будиночка колійного оглядача, у якому від морозу заховалися поляки. Вахмістр Кандиба не став перевіряти, чи справиться з поставленим завданням Михайло Валько, а, не стишуючи біг, повів свій рій мостом до протилежного берега, де на білому сніжному фоні чорніла інша вартівниця. Серед теперішніх його підлеглих з перетинців був лише Олекса Мороз. Роман Панас і брати Смолярі потрапили до Валька і зараз, всього видно, спокійно роззброювали польську залогу.
Враз за спиною пролунав одинокий постріл. Не зупиняючись, Семен повернув голову, але нічого не побачив, лише декілька темних постатей, що бігли йому услід. Це були підривники Андрія Годинки, завданням яких було підірвати цей переїзд.
– Вилупцю хранцоватий! – крізь зуби прошипів Семен. – Казав же тихо!
Але більше пострілів не було, зате попереду з будиночка вибігли двоє темних постатей. Критися більше не було потреби, тому вахмістр Кандиба вистрілив перший. Невідомо, поцілив він чи ні, але обидві постаті кинулися назад, при цьому намагаючись закритися всередині будиночка, але це чомусь не вдавалося. Вже підбігаючи до нього, стало зрозуміло причину: Семен все ж вбив одного жовніра і він своїм тілом припер двері.
Забігши всередину вартівниці, українці застали двох поляків, причому один з них тримав в руці слухавку телефону.
– Połóż to na miejscu! – наказав Семен і навів на поляка рушницю.
Той без жалю виконав наказ. Тим часом Олекса Мороз роззброїв поляків.
– А тепер я хочу знати: ви підняли рев'ях? – запитав Кандиба.
На обличчі одного з поляків виникла їдка посмішка.
– Tak, і wkrótce umrzesz, Ukraińcy! – урочисто мовив він.
– Курва мать! – вилаявся Кандиба. – Олексо, зв’яжи цих «телефоністів» і бігом до мене! Зараз тут будуть поляки!
З боку недалекого села вже не було чутно колядок. Видно, туди долинули звуки пострілів. Семен Кандиба розставив своїх людей так, щоб не прогледіти появи поляків, які безперечно підійдуть на підмогу. Мінери Годинки тим часом вовтузилися на середині мосту: закладали вибухівку.
Семен не знав, скільки часу потрібно мінерам, щоб справитися з роботою, але сподівався, що це станеться до того моменту, коли поляки у селі спроможуться організувати підмогу.
– Бути готовими до бою! – сказав він своїм стрільцям. – Наша задача – не пустити поляків до того часу, поки мінери не закладуть свої міни!
Оскільки завдання було просте, ніхто не подав голосу. Хто де міг заховалися за усім можливим прикриттям
