місцях автомобіль проїжджав повз садибу Білецьких, на нього звернув увагу Тома. Військовий, що сидів на задньому сидінні, йому здався знайомим, але Тома не міг пригадати, коли його бачив. Вже коли приїжджі зникли за хутором Кандиб, Тома Білецький згадав.
Це сталося півтора року тому у Талергофі якраз перед тим, як надійшов декрет про його закриття. Тоді з Відня прибула поважна делегація військових та цивільних, що, як з’ясувалося невдовзі, мали визначити доцільність перебування в’язнів. Серед прибулих виділявся молодий красивий офіцер, який хоч і тримався скромно, але все ж відчувалося, що саме він є головним. Тоді ув’язненим, звичайно, ніхто і не збирався повідомляти про все, що стосувалося їхньої долі, але коли комісія поїхала, вже за десять днів їм прочитали той пам’ятний декрет.
Так, Тома Білецький був переконаний, що тоді бачив саме цього військового. Хоч тепер на ньому був інший однострій і тут Перетин, а не Грац, це був той самий молодик. Але що він тут робить і яке він має відношення до Левка Вовка?
І хто він такий?
На ці питання Тома не мав відповіді.
8
Отець Петро Лісович востаннє оглянув церкву, що вже ховалася у вечірніх сутінках, і повернув у дверях масивний ключ. Одразу відчув, що за спиною хтось стоїть. Йому вистачило сили вийняти ключа із замка, покласти до кишені і тричі перехреститися. Лише після того обернувся.
Перед ним стояв Василь Вовк.
– Так можна і перестрашити, – з докором мовив священник.
– Пробачте, отче, я не хотів цього, – винувато відказав Василь. – Та й не думаю, що вас можна настрашити.
Отець Петро хотів було відповісти банальною фразою, на кшталт «Господь кріпость моя, кого боюся?», але зрозумів, що Василь Вовк прийшов до нього не для того, щоб почути двадцять шостий псалом. Стосунки з ковалем остаточно зіпсувалися від того нещасливого дня, коли у повітовому містечку Кам’янці від смертельної хвороби померла його жінка Ганна. Відтоді Василя неначе підмінили. В усьому він чомусь звинувачував церкву і демонстративно перестав її відвідувати. На прохання брата Гната поговорити з Василем отець Петро відповідав, що той ще не готовий до такої розмови, а якщо вона все ж відбудеться, то користі не принесе ніякої.
Як видно, Василь Вовк вже остаточно «дозрів» до неї, адже як інакше можна пояснити його появу тут?
– Я вас слухаю, Василю! – сказав отець Петро. – Я так розумію, що ви хочете запитати у мене якоїсь поради?
– Ви праві, отче! – відказав Василь і зам’явся.
– Я вас слухаю! – заохотив священник. – Прошу довіритися мені. Повірте: я, як ніхто інший, вмію тримати тайну.
– Я знаю, то й прийшов до вас. Але не знаю, чи дасьте ви ту пораду.
– Чого ви так рішили? – здивувався отець Петро.
– Та я ж не хожу до церкви!
– Не ви перший, Василю, і боюся припустити, що і не останній! Але церква без вас проживе, а от як ви будете жити без неї, важко сказати.
Василь Вовк хотів було сказати, що живе
