Гайворонський підвівся з-за столу і на очах всіх обняв Андрія.
– Ти чого тут? – допитувався.
– Та як чого? Захищати свою державу! – здивувався Валько.
– Та тебе ранили під Лисонею! І, як я знаю, до воєнної служби ти не пригоден.
– Та коли то було! Я вже здоровий!
Павло Гайворонський з жалем подивився на нього, мовчки повернувся на своє місце за столом.
– Війна іде жорстока і безжальна, і воювати мають здорові чоловіки, – говорив він. – А ти маєш тяжку рану. Нам не буде коли возитися з тобою.
– Та не треба зі мною сьи возити! – запально вигукнув Андрій Валько. – Я здоровий! Павло!..
– А отут вже не Павло, а пан підпоручник! – жорстко відказав Гайворонський. – І вам, пане стрілець, варто про це пам’ятати! Наказую вам відійти вбік і не заважати нашій роботі! Після того, як я закінчу, ми ще поговоримо!
Спантеличений Андрій винувато подивився на брата Михайла і, махнувши рукою, підійшов до Марти, котра з тривогою спостерігала за розмовою.
На обличчі дружини Андрій помітив задоволену усмішку, яка, тим не менше, одразу зникла, коли Марта подивилася на чоловіка.
Далі несподіванок не сталося, і всі ті, кому належало бути призваними, ними і стали. Давши час попрощатися з рідними, Павло Гайворонський підійшов до Андрія.
– Обідився? – запитав він і, не дочекавшись відповіді, самостійно зробив висновок: – Обідився! А дарма!
– А ти… ви б сьи не обідили, пане підпоручнику? – з викликом відказав Андрій. – Чого ви так зі мною при людях?
– Та тому, що йде війна, – жорстко відказав Гайворонський. – Здача Львова – справа найближчих днів! Зі сходу рухається польська група Вечоркевича, підсилена уланами, скорострілами і гарматами. Нам треба здорові люди…
– Але я не інвалід!
– Ти ранений в живіт! – нагадав Павло Гайворонський. – От признайся: ти косив літом траву?
Запитання застало Андрія зненацька. Напевне, косовиця була єдиною сільською роботою, на яку він так і не наважився. Побачивши вагання Андрія, Гайворонський продовжив:
– Я знаю, що кажу, Андрію! Ти гадаєш, чого я раптом став мельдувати рекрутів, а не стріляю на якійсь вулиці Львова? Пам’ятаєш сотника Бушкованого? Та певно пам’ятаєш! Ми з ним воювали Крим, і коло Сімферополя мене наздогнала куля. Роздробила плече.
Він показав праву руку.
– Їсти, писати нею ще можу, але стріляти ні. Думаєш, ти один так рвався до війська? Я тоже кричав, грозив, казав, що доберуся до… Навіть не знаю, до кого мав добратися. Але мені пояснили, що ніхто не буде панькатися зі мною. От і приписали до поборової комісії.
Почувши таке, Андрій Валько опустив голову.
– Пробачте, пане підпоручнику! – сказав він, на що Павло Гайворонський усміхнувся.
– Та вже можна знов Павло! – сказав він. – В мене до тебе справа, Андрію!
– Яка?
– Вижу, ти рвешся
