Цитадель. Стріляти з бійниць казематів було зручно, тому й ні у кого не було сумнівів, що вони зуміють втримати цей об’єкт.
У цей день стрільці відбили ще дві атаки, а коли на місто опустилася рання осіння ніч, навкруги все затихло. І поляки, й українці безбоязно покинули свої позиції й відпочивали, бо знали: ніхто не посміє порушити це нічне перемир’я, якого свято дотримувалися всі.
Повечерявши, стрільці і «ляндштурмаки» розсілися навколо численних вогнищ. Такі ж вогнища було видно і внизу, там, де відпочивали поляки.
Один із «старожилів» оборони, ще досить молодий безвусий юнак затягнув пісню, котру, підсилену чудовою акустикою мурів Цитаделі, було чути навіть за її стінами.
Гей, десь там, де чорні води,
Сів на коня козак молодий.
Плаче молода дівчина,
Їде козак з України.
І раптом звідкись знизу, саме з того місця, куди найбільше намагалися стріляти стрільці, долинув красивий, добре поставлений голос.
Гей, гей, гей соколи
Оміяйчє ґури, ляси, доли.
Дзвонь, дзвонь, дзвонь дзвонечку,
Муй степови сковронечку.
А вже наступний куплет обидві сторони співали разом кожна своєю мовою, і над горою, котра стала каменем спотикання для поляків та українців, лунала пісня про козака, що прощався з Україною.
І ця пісня, котру своєю вважали й українці, і поляки, тим не менше була чужою на цьому місці бою, як, власне, і по всьому Львові. Кожна громада хотіла жити на своїй землі, при цьому мало піклуючись про іншу.
А поки що над Цитаделлю лунала спільна пісня. Дивно, але закінчували її вже поляки, неначе натякаючи на переможців.
Віна, віна, віна дайчє,
А як умре поховайчє
На жєльоней Украінє
Пши коханей мей джєвчинє.
А поки що співаки з допомогою зброї вирішували, кому бути господарями у Львові і в усій Галичині. Наступного дня бої за Цитадель відновилися ще з більшою силою. Видно, до поляків прибуло підкріплення.
Якимось чином Осипу Букшованому вдалося зв’язатися з стрільцями, що засіли в Головній пошті, правда, саме у той момент, коли в одному з боїв поранили четаря Володимира Баб’яка. Букшований відправив четаря лікуватися (благо, санітарні машини ще не обстрілювалися), а натомість поставив Павла Ліськевича.
Як виявилося, лише для того, щоб через дві доби, восьмого листопада, отримати звістку про його загибель. Правда, день перед тим, розуміючи, що вибити українців з будинку пошти не вдасться, поляки вирішили їх викурити. І то буквально.
Група з трьох легіонерів пробила стіну між Головною поштою, де засіли українці, і будівлею греко-католицької семінарії, зайнятої поляками, і здійснила підпал. Метою поляків було саме викурити оборонців, але вони не врахували, що саме там, у правому крилі Головної пошти, зберігався папір, тому вогонь швидко поширився будівлею. Противник пробував вдертись до середини, але українська залога, хоча душилася в димі, тримала опір.
Коли
