рівно менше! – не вгавав Кандиба. – Та й поляки – не москалі! Скільки тої Польщі?
– Але й ми не Австро-Угорщина! – вставив Олекса Мороз і добавив: – Царство їй небесне!
(Звістка про зречення останнього цісаря Карла, про існування котрого дехто навіть не підозрював, дійшла до Перетина лише позавчора.)
– Що б ми там не думали, хлопці, але знов треба брати до рук ґвери, – говорив Яків. – Шкода, що я не попадаю до списку.
– І ти пішов би? – здивувався Роман Панас.
Яків Смоляр кивнув головою на передню фіру, де гоголями сиділи його сини.
– Пішов би, – сказав він. – Замість них!
– Здаєсьи мені, Якове, що твої сини не ступлять тобі місце! – припустив Олекса.
Яків знову подивився на Михайла з Миколою і згідливо кивнув головою.
Ніхто не знав, що насправді відбувається навколо і навіщо потрібно мобілізувати всіх чоловіків. Порядок, встановлений повітовим комісаром, тримався міцно, не на страхові, але у самій свідомості людей, тому думалося, що так є повсюди. Це, зрештою, дещо зменшило напругу в сім’ях, котрих торкнулася мобілізація, і дозволило підготувати чоловіків до війська. Насамперед зі скринь вийняли і провітрили військові однострої, які півроку чекали своєї черги. Демобілізовані перетинці, не змовляючись, не стали одягати до сільської роботи уніформу, у якій пройшли всю війну. Вони вважали це майже хулою. Як виявилося, це було лише для того, щоб одягнути її для нового війська. Хто мав, чистив нагороди, отримані на війні.
Деяка затримка виникла у Смолярів. Однострій, у якому повернувся з війни батько, був один, а претендентів на нього виявилося двоє. У Михайла з Миколою навіть виникла перепалка, кому дістанеться батькова уніформа, але на повірку виявилося, що обидва сини явно не дотягують до батькової комплекції. Однострій висів на них, як на перекладині опудало, що навіть змусило усміхнутися маму, котра всі ці дні ходила, як у воду опущена.
– Нічого, сини! – заспокоїв їх Яків. – Якщо беруть до війська, то видадуть однострій! Може, навіть файніший, аніж мій.
Зрештою, це помирило братів і знову засмутило маму.
Того вечора понеділка у хатах перетинців довго світили свічки і лампи. Навіть там, де не було рекрутів, не спішили лягати спати, а йшли до сусідів, щоб їх підтримати. Напевне, єдиними, хто залишився у такий час вдома, були Білецькі та Орина Ребрик.
Повернувшись додому півтора року тому, Білецький так і не зміг влитися у спільне життя села. Раніше, ще до війни, Тома не спішив робити звичну в селі роботу, адже гроші товариства Качковського були великою підмогою у сім’ї. Тепер же, після того, коли навіть згадувати про це було небезпечно, Томі довелося робити все самому, адже він залишився єдиним чоловіком. Це, а також думка, що у його поневіряннях концтаборами опосередковано винні односельці, не сприяло порозумінню між ними.
Залишилася вдома й Орина. Жінка майже одразу після повернення відчула ворожість жіночої частини
