згодився Василь Вишиваний.
Зрештою з’ясувалося, що Левко був правий. Північний шлях виявився не тільки швидшим, але й, що найголовніше, безпечним. Польське військо затримали на околицях Рави-Руської, а на українській території панував порядок, якщо він взагалі можливий у час війни. Тим не менше, полковник Вишиваний відзначив, що на теренах Жовкви, яку вони проїхали, не зупиняючись, все виглядає так, наче і війни немає.
Зрештою, не все можна і побачити, рухаючись у критому автомобілі – а у Куликові довелося підняти тент, бо починав накрапати холодний дощик.
Полковник зауважив, що чим далі їхав автомобіль, тим сумнішим ставав підхорунжий. Коли ж стан Левка зауважив і Остап Луцький, Вишиваний поцікавився у чому справа.
– Недалеко звідси моє село, – нехотя відповів Вовк.
– Ми його проїдемо?
– Ні, нам не по дорозі.
Левко не бачив, як Василь Вишиваний подивився на Луцького, а той, одразу зрозумівши що до чого, байдуже знизав плечима. Мовляв, вирішувати вам.
– Від вашого села можна добратися до Бродів, куди, зрештою, ми і прямуємо? – запитав Вишиваний.
– Так, туди йде дорога, – відповів здивований таким запитанням Вовк.
– Тоді от що, Левку! Ми поїдемо через ваше село. Але лише проїдемо! Жодної зайвої хвилини затримуватися не будемо! Приїхали – ви побачили батьків, перекинулися декількома словами – і знову в дорогу! Згодні?
Розчулений такою увагою до себе, Левко лише спромігся на подяку.
– Так, Ваша високосте! – сказав він.
Почувши таке, Василь Вишиваний тим не менше поправив його:
– От і добре! І давайте домовимось на майбутнє: жодних «високостей»! Не треба, щоб хтось знав про моє перебування тут!
Дорога додому проминула швидко, хоч їм і довелося дещо затриматися у Кам’янці: Семен Кульчицький заправляв спорожнілий бак бензином з однієї з трьох каністр, що віз із собою.
Перетин дійсно лежав осторонь їхньої основної дороги, але шлях до села виявився напрочуд хорошим, тому усі були певні, що сильно не затримаються. Саме через те Левко навіть не заїкнувся зупинитися, коли вони проїжджали повз церкву, де (він знав) саме відправляється вечірня. Авто без зупинки їхало дорогою до його рідного села.
Біля власних воріт Левко запримітив батька і наказав Кульчицькому зупинитися. Ще не встиг водій виконати цей наказ, як Левко зіскочив з підніжки і підбіг до батька.
Василь Вовк не встиг усвідомити, що відбувається, як побачив перед собою сина. Він міцно притиснув до себе Левка і поцілував. Востаннє вони ось так стояли далекого 1914 року, коли батька відвозила російська жандармерія. Тепер, по чотирьох роках, батько і син знову зустрілися.
– Ну, здрастуй, сину! – нарешті вимовив Василь.
– Тату, пробачте: не можу лишитися ні на хвилину, – винувато сказав Левко. – Пан офіцер, з яким я їду, дозволив лише повидатись! Покличте маму.
– Ой, сину, нема мами!
– Як нема? – не зрозумів Левко.
– Померла мама.
