Лісович. – Якщо ви твердо вирішили, то приходьте завтра разом з Ориною до мене. Обговоримо, як нам бути!
На тому і попрощалися. Отець Петро повернув до себе на плебанію, а Василь пішов до своїх коней, припнутих до штахет. Поправив збрую, лише потім сів на воза. Зрозумівши, що можна їхати, коні самі рушили з місця. Василь тим часом дістав з кишені файку, запалив тютюн і затягнувся.
Він сам розумів, на що наражає і себе, і Орину з дітьми своїм поспішним вчинком. Вже навіть випадкові й такі несміливі їхні зустрічі одразу ставали надбанням перетинців, і якщо чоловіки ставилися до них принаймні байдуже, то жінки не могли пробачити Василеві зради пам’яті Ганни і де можна й не можна поносили Орину.
Його вони чіпати боялися.
Іншим разом Василь зробив би все, щоб ні у кого не було навіть причини для осуду, але наближалася зима, у хаті Орини було холодно і хоч-не-хоч йому довелося привести на гумно жінки дров, а затим і порубати.
Після такого йому залишалося тільки піти до місцевого пароха за порадою, адже лише у церкві вони могли узаконити своє життя. Щоправда, чи заспокояться після того сусіди (і не в одному лише Перетині), він сумнівався.
Василь Вовк нагнав коней.
Снігу ще не було, зате давав про себе знати легкий морозець. Дорога була тверда і неслизька, тому до села дісталися швидко. На самому в’їзді його перестрів Андрій Валько. Після пам’ятної зустрічі зі своїм бойовим побратимом Андрій все ж поїхав до Кам’янки, звідки повернувся повноправним жандармом з досить-таки широкими повноваженнями. Зрештою, проявляти їх у Валька нагоди не випадало: сусіди законів не порушували не через боязнь потрапити на очі новому «шандару», а просто… у них не виникло й думки це робити. Андрій став чи не єдиною владою на території, що обмежувалася парафією храму великомучениці Варвари, тому люди його знали, як, власне, знав він і їх, а той факт, що недалеко пролягав фронт і час від часу через села проходили війська, озброєні зовсім не так, як Валько, також не сприяв бажанню погратися із законом у небезпечну гру хто кого перехитрить.
– Слава Ісусу Христу, вуйку! – привітався Андрій.
– Слава навіки, пане шандаре! – відповів Василь. – Тільки зразу попереджаю, що зброї у мене зараз нема!
Андрій засміявся.
– От коли буде, то й поговоримо про зброю, – сказав він. – А зараз у мене до вас просьба. Виконаєте?
– Якщо не посадиш до криміналу, то…
– Кажу ж: не нині! Коня підкувати треба. Одну підкову загубив зовсім, а друга тримаєсьи на одному цьвоху. А пішодрала всі села не обійду. То як?
– Добре, що не зробиш для наших шандарів! – згодився Василь. – Приводь свого Орлика десь за годину. До того часу я вже розпалю п'єца.
Андрій Валько попрямував вулицею далі, а Василь Вовк під’їхав до обійстя Орини Ребрик. Неспішно прив’язав коней до стовпця. Тим часом з хати вийшла жінка. Орина побоялася вийти на вулицю, а почекала, коли Василь зайде на обійстя.
– Що? – нетерпляче запитала жінка. – Що він сказав?
– Ксьондз сказав, щоб ми завтра прийшли до нього, –
