яка рідко коли приносила перемогу, радше тримала обидві сторони на зайнятих позиціях. Семен Кандиба хотів було вже наказати стрільцям берегти набої, як позаду почувся звук свистка. Це був сигнал до відступу.
– Відступаємо! – сказав Семен. – Бігом-бігом! Олексо, ми прикриваємо!
Сусід не відповів. Він вистрілив у далекий силует, що саме необачно піднявся, щоб роздивитися, що попереду. Силует звалився на сніг.
Мимо один за одним промайнули тіні стрільців. Семен з Олексою встигли зробити по два постріли, як Кандиба розпорядився:
– Відходимо!
Він почекав, поки підніметься Мороз, і лише потім побіг за ним. Коли вони пробігали середину мосту, де власне і були закладені міни, позаду почали стріляти. Це поляки нарешті піднялися в атаку і спромоглися на безперешкодну стрільбу.
Олекса Мороз, що біг дещо лівіше, враз сіпнувся і повалився на залізничне полотно. Семен підбіг до нього.
– Що?
– Зараза… нога! – крізь зуби процідив Олекса.
Семен, не довго думаючи, повісив гвинтівку на шию, звалив сусіда собі на плечі і як міг швидко рушив до своїх.
Їх помітили, бо двоє стрільців побігли їм назустріч. Вони підхопили пораненого і вже утрьох занесли Олексу на другий берег.
– Відійдіть далі! – розпорядився Андрій Годинка. – Щоб не зачепило!
Залишивши мінерів докінчувати свою роботу, Кандиба підійшов до Михайла Валька.
– Шо в тебе сталосьи? – прошипів він. – Не можна було обійтисьи без шуму?
Михайло стояв, опустивши очі долу, як бахур, якого спіймали у сусідньому саду. Семен відчув щось неладне.
– Хто? – тільки і запитав.
– Микола, – після деякої паузи відповів Михайло Валько. – Смоляр!
Семен спересердя плюнув. Він хотів було розпитати, як це сталося, але тут позаду пролунав такий потужний вибух, що всі мимоволі присіли на сніг. Залізничний міст розламався чітко посередині, й обидві його частини впали у річку. Почувся тріск льоду.
Завдання чота вахмістра Кандиби виконала, але ціна цього виконання виявилася аж надто високою. Якщо рана Олекси ще може зажити (хоч невідомо, чи зачепила куля кістку), то смерть вісімнадцятирічного Миколи Смоляра була незворотньою. Старші перетинці відчували себе винними, що не їх настигла дурна куля полоненого поляка, а дісталася наймолодшому з них. На рік старший Михайло Смоляр, здавалося, ще навіть не встиг усвідомити, що сталося незворотнє. Він просто не відходив від нерухомого тіла брата.
До них підійшов Годинка.
– Можна іти, – сказав він.
Ці слова неначе розбудили Семена Кандибу.
– Повертаємось! – розпорядився вахмістр.
Він бачив, як при місячному світлі четверо стрільців поклали Олексу на шинель і, взявшись за краї, понесли берегом річки. Інші четверо несли тіло молодшого Смоляра.
Радості від успішно виконаного завдання не було. Один вбитий і один поранений.
