у вас є надлишок обігових коштів, якими необхідно розпорядитися, чи податкові пільги для морської галузі Великої Британії, про які мені нічого не відомо.
– Наскільки я знаю, їх немає, – відказала Емма.
– Тоді вам доведеться зіткнутися з фактами. Літак ось-ось перетворить пасажирські кораблі на плавучих динозаврів. Чому? Невже будь-яка притомна людина витратить п’ять днів, аби перетнути Атлантичний океан, якщо таку ж саму подорож може здійснити за вісімнадцять годин літаком?
– Можливість відпочити? Страх перед польотами? Ви прибудете у кращому стані? – запропонувала варіанти Емма, згадуючи слова сера Вільяма на зборах акціонерів.
– Відірвано від життя і застаріло, панночко, – буркнув Фельдман. – Доведеться вигадати щось краще, ніж такі арґументи. Ні, правда полягає в тому, що сучасний підприємець, і навіть турист, що кохається на пригодах, хоче скоротити час, необхідний для досягнення пункту призначення, тож за кілька років бізнес морських пасажирських перевезень потоне, як у раковині.
– А в перспективі?
– Не став би зазирати так далеко.
– То що ви можете порадити?
– Вкладайте будь-які вільні кошти у будівництво вантажних кораблів. Літаки ніколи не зможуть перевозити великі та важкі вантажі, такі як автомобілі, сільськогосподарська техніка або й навіть продукти харчування.
– Як мені переконати в цьому сера Вільяма?
– Проведіть чіткий аналіз на наступному засіданні Ради директорів, – порадив він.
Фельдман знову вдарив по сидінню п’ястуком.
– Але я не член правління.
– Ви не член правління?
– Ні, не пригадаю, щоб Беррінґтони колись призначали жінку директором.
– У них немає вибору, – зауважив Фельдман гучніше. – Вашій матері належить двадцять два відсотки акцій компанії. Ви можете вимагати місця у правлінні.
– Але мені бракує кваліфікації, і навіть двогодинна поїздка потягом до Лондона з лауреатом Пулітцерівської премії не вирішує цю проблему.
– Тоді саме час здобути потрібну кваліфікацію.
– Що ви маєте на увазі? – не збагнула Емма. – В Англії немає університету, який, наскільки я знаю, має бізнес-курс у своїй навчальній програмі.
– Тоді вам доведеться знайти три роки часу та приєднатися до мене в Стенфорді.
– Не думаю, що мій чоловік або мій маленький син зраділи б від цієї ідеї, – відповіла Емма, руйнуючи своє прикриття.
Це змусило професора замовкнути, і минув якийсь час, перш ніж він нарешті озвався:
– Ви можете дозволити собі поштову марку вартістю десять центів?
– Авжеж, – довірливо відповіла Емма, не знаючи, куди хилить її співбесідник.
– Тоді буду радий записати вас абітурієнткою до Стенфорда восени.
– Але, як я вже пояснювала…
– Ви ж без жодного застереження
