на сьогоднішній зустрічі. Дозвольте познайомити вас із моїми колегами, панною Брейтвайт і паном Нідемом.
Емма намагалася дати швидку оцінку трьом «екзаменаторам», перед якими вона опинилася. Голова носив костюм-трійку, старовинну шкільну краватку, ще, либонь, із давніх часів, і виглядав так, ніби це далеко не єдине засідання, на якому йому доводилося головувати. Панна Брейтвайт, котра сиділа праворуч, була одягнена у довоєнний твідовий костюм і товсті вовняні панчохи. Її волосся було зібране в пучок, й Емма не сумнівалася, що вона була старою дівою цієї парафії, а стулені вуста підказувала, що посміхається вона не часто. Джентльмен ліворуч від голови був молодшим за двох своїх колег і нагадав Еммі, що Британія воювала не так уже давно. Його густі вуса підказували, що він служив у Королівській авіації.
– Колегія з цікавістю вивчила вашу заявку, пані Кліфтон, – почав голова, – і з вашого дозволу ми хотіли б поставити вам кілька запитань.
– Так, певна річ, – погодилася Емма, намагаючись розслабитись.
– Як давно ви задумалися над усиновленням, пані Кліфтон?
– Відтоді, коли збагнула, що не зможу мати ще одну дитину, – відповіла Емма, не додаючи більше жодних деталей.
Двоє чоловіків співчутливо всміхнулися, але панна Брейтвайт залишилася з кам’яним обличчям.
– У своїй заяві ви вказали, – продовжував голова, переглядаючи документи, – що хотіли б удочерити дівчинку віком близько п’яти-шести років. Є якась причина для цього рі-шення?
– Авжеж, – підтвердила Емма. – Мій син Себастьян – єдина дитина, і ми з чоловіком відчували, що було б добре, якби він виховувався з тим, хто не мав переваг і привілеїв, які прийняв як належне за правом народження.
Вона сподівалася, що ця відповідь не прозвучала занадто відрепетирувано, і могла заприсягнутися, що голова поставив галочку у відповідному пункті.
– Чи можна припустити з вашої відповіді, – правив далі голова, – що немає якихось фінансових обмежень, які можуть завадити вам виховувати другу дитину?
– Ні, пане голово. Мій чоловік добре заробляє.
Емма помітила, що це заслужило ще однієї галочки.
– У мене є ще одне запитання, – сказав голова. – Ви заявили у своїй заяві, що візьмете дитину будь-якого релігійного сповідання. Чи можу я запитати, чи належите ви до якоїсь конкретної церкви?
– Як і доктор Бернардо, – сказала Емма, – я християнка. Мій чоловік був хористом у церкві Святої Марії у Редкліффі, – і додала: – Потім він вступив до Бристольської ґімназії, де став старшим хористом. Я ж отримала освіту в школі «Червоних дів», перш ніж здобути стипендію в Оксфорді.
Голова торкнувся краватки, й Емма відчула, що все не могло б піти ще краще, поки панна Брейтвайт не постукала олівцем по столу. Голова кивнув у її бік.
– Ви згадали про свого чоловіка, пані Кліфтон. Чи можу запитати, чому він зараз не з вами?
– Він зараз у США здійснює книжкове турне. Повернеться за кілька тижнів.
– Він часто
