розважливість, хоча один тільки погляд на вказаний у листі час або просто думка, що цією ось відповіддю на чергового свого листа я, можливо, позбавив вас прогулянки, знову-таки теж нестерпні. Яке, власне, я маю право набридати Вам порадами не зловживати пірамідоном, якщо сам почасти завинив Вам головні болі? Коли, до речі, Ви взагалі гуляєте? Двічі на тиждень гімнастика, тричі на тиждень викладач – очевидно, в тому зниклому листі саме про нього Ви мені писали, – то чи залишається у Вас взагалі гулящий час? А по неділях ще й рукоділля, це ще навіщо? Невже Вашу маму може тішити Ваше рукоділля, якщо вона знає, що Ви тратите на це заняття дорогоцінний час відпочинку? Тим паче якщо Ваша мама, судячи з Ваших же листів, Ваша найкраща весела подружка? – Ах, якби Ви могли щодо всього цього в п’яти рядках мене заспокоїти, щоб нам обом більше про це не писати і не думати, а тільки спокійно, без марних докорів сумління, бачити і слухати одне одного, Ви – з усією Вашою добротою і чуйністю, а я – вже як вмію.
31.10.1912, четвер
Ласкава пані!
Самі бачите, до чого неможливі речі кояться в нашому листуванні! Ну чи можна з моїх прохань на кшталт останнього – щоб Ви писали мені тільки п’ять рядків, не більше, – стерти огидний наліт позірної шляхетності? Абсолютно неможливо. А до того ж, висловлюючи її, хіба я збочую від правди? Так, звичайно ж, анітрохи не збочую. Але водночас, може, таки збочую? Так, зрозуміло, збочую, і ще як збочую! Коли, після того як двері мого кабінету вже тисячу разів розчинилися, щоб замість швейцара з листом впустити до мене в кімнату безліч різних людей, які з абсолютно незворушними – і тому, з урахуванням обставин мого очікування, геть нестерпними – фізіономіями розташовуються у мене в кімнаті як у себе вдома, як ніби тільки їм тут і місце, коли насправді тут місце тільки швейцара з листом, і нікому більше! – так ось, коли лист приходить, я в перші миті думаю, що нарешті зможу заспокоїтися, що зараз насичуся цим листом і день мине добре. Але ось лист прочитано, я дізнаюся з нього набагато більше, ніж я коли-небудь мав право очікувати і прагнув дізнатися, Ви витратили на цей лист цілий вечір, у Вас, мабуть, зовсім не залишається часу для Вашої звичної прогулянки Ляйпциґською вулицею, я перечитую лист з початку до кінця, відкладаю, потім перечитую знову, беру в руки службовий папір, читаю його, але перед очима як і раніше тільки Ваш лист, стою над машиністом, щоб продиктувати йому вихідний, а рука відчуває Ваш лист, і перед внутрішнім поглядом повільно повзуть Ваші рядки, які я, здається, насилу встиг пробігти, до мене звертаються з питаннями, і я точно знаю, що ось зараз, цієї хвилини, мені про Вашого листа ну ніяк думати не можна, але він – це єдине, що мене цікавить, – і ось уже я голодний, як раніше, і неспокійний, як раніше, а двері вже знову ходять ходором, ніби гонець з листом ще тільки має з’явитися. Десь така на вигляд та, за Вашим словом, «маленька втіха», яку дають мені Ваші листи. Тим-то, гадаю, не залишене без відповіді те Ваше запитання, чи не набридло мені щодня на роботі отримувати Ваші листи. Зрозуміло,
