належить описати Вам свій спосіб життя, то, значить, доведеться повідомити про себе і деякі неприємні, невтішні для мене речі, розповісти про які «ласкавій пані» я, вочевидь, навряд чи б зважився. Втім, нічого поганого в цьому новому зверненні нема, інакше я не обмірковував би його з такою величезною, все ще нескінченною втіхою.
По суті, все моє життя здавна складалося й складається зі спроб письменства, здебільшого невдалих. Але якби не ці спроби, я б давно занепав і став сміттям, гідним лише того, щоб його викинули геть. Біда в тому, що сили мої для цих намірів із самого початку були замалі, і так уже само собою вийшло, хоч я довго цього не усвідомлював, що в ім’я справи, яка видавалася мені головною метою життя, мені довелося відмовляти собі і берегти себе мало не в усьому іншому. Там же, де я з власної волі себе не беріг і собі не відмовляв (Боже мій, у цій конторі, де я сьогодні чергую при журналі прийому, навіть у вихідний день ані секунди спокою, відвідувач за відвідувачем, просто пекло якесь!), а, навпаки, намагався себе пересилити, мене відкидало назад, з ганьбою, синцями і ґулями, з непоправною втратою сил, але саме ці, як мені тоді здавалося, знегоди мало-помалу допомогли мені знайти довіру до долі, і я почав сподіватися, що десь, нехай і ледь вловима, все-таки і для мене світить добра зірка, під якою можна буде жити далі. Якось раз я навіть склав опис[18] всього того, чим пожертвував заради письменства і навіщо його позбувся, або, точніше, список втрат, перенести які можна тільки ціною такого їх пояснення.
І справді, наскільки я худий – а я найхудіший чоловік з усіх, кого знаю (що, повірте, про щось говорить, бо в санаторіях я всього набачився), – настільки ж і в усьому іншому в мені немає нічого зайвого, що заважало б письменництву, зокрема й тому, що можна було б назвати зайвим у хорошому сенсі слова. Тож якщо є якась вища сила, яка хоче використати мене або вже використовує, то, значить, я принаймні лежу в її долоні вже досить старим, стертим інструментом; якщо ж такої сили немає – значить, я взагалі ніщо й опиняюся сам у страхітливій порожнечі.
Тепер же я розширив своє життя думками про Вас, адже поки я не сплю, не проходить і чверті години, щоб я про Вас не подумав, і багато чвертей години, коли я ні про що інше думати не годен. Але навіть і це пов’язано тепер з моїм письменством, тільки припливи і відливи письменства владні наді мною і все в мені визначають, і в пору недужого, млявого письменства я, допевне, ніколи не набрався б духу до Вас звернутися. Це така ж правда, як і те, що по тому вечору мене не полишає відчуття, ніби в грудях моїх глибочіє проломина, через яку зі свистом і проти моєї волі щось входить в мене і виходить, поки одного разу вночі, вже в ліжку, спогад про один біблійний сюжет не довів мені й необхідність самого цього почуття, і, отже, істинність тієї біблійної історії. Тепер же, як я недавно з подивом виявив, Ви і з письменством моїм споріднилися, хоча раніше я був переконаний, що саме під час писання анітрохи про Вас не думаю. У невеликому абзаці, мною написаному, виявилися, inter alia[19], такі ниточки до Вас і Ваших листів[20]:
Див. «Щоденник» від 3 січня 1912 р.
Серед іншого (
Див. передостанній абзац розділу «Готель “Окциденталь”» у романі Кафки «Зниклий безвісти».
