в Оленячому замку, все роблять слуги непомітно для очей, і ми бачимо лише наслідки: прибрану кімнату, страву на столі. Може, тому, що це таке людне місце.
Вона на мить замовкла, а її очі розширилися.
– У Джампі взимку палац і все місто затихає. Падає густий тяжкий сніг, а землю сковують сильні морози. Рідше використовувані шляхи взимку зникають під снігом. На зміну колесам приходять сани. Гості міста давно вже повернулися додому. В палаці у Джампі залишаються тільки члени сім’ї і ті, що вирішили перебути з ними зиму та допомогти їм. Не служити їм, ні, не зовсім так. Ти був у Джампі. Знаєш, що там немає нікого, хто б лише служив, окрім королівської сім’ї. У Джампі я вставала рано, щоб принести води для вівсяної каші, а коли була моя черга, помішувала в казані. Кіра, Сеннік, Джофрон і я завели б якусь розмову, ожививши цим кухню. А вся молодь бігала б довкола, вносячи дрова, розкладаючи тарілки й розмовляючи про тисячу справ.
Її голос здригнувся, а я вслухався в тишу її самоти.
За хвилину вона продовжила:
– Якщо була якась робота, легка чи тяжка, всі долучалися до неї. Я згинала і в’язала гілля для стодоли. Навіть посеред глибокої зими допомагала розчищати сніг і ставити нові дахові арки в сімей, що постраждали від пожежі. Думаєш, Жертовна не може полювати на старого ведмедя-шатуна, що почав убивати кіз, або ж тягнути канат, допомагаючи перекрити знесений повінню міст?
Вона глянула на мене зі справжнім болем в очах.
– Тут, в Оленячому замку, ми не ризикуємо нашими королевами, – просто сказав я. – Інші руки можуть тягнути канат, маємо десятки мисливців, які змагатимуться за честь уполювати вбивцю худоби. А королева в нас одна. Є речі, які може зробити королева й ніхто інший.
Позаду нас у кімнаті її дами майже про неї забули. Одна з них покликала пажа, і він повернувся із солодкими тістечками й гарячим чаєм. Пані розмовляли між собою, зігріваючи руки об чайні філіжанки. Я швидко зиркнув на них, щоб запам’ятати, які дами обрали службу своїй королеві. Як я починав розуміти, Кеттрікен була не найлегшою з королев для тих, що їй служили. Маленька камеристка Кеттрікен, Розмері, сиділа на підлозі при чайному столі, мрійливо придивляючись до тістечка, яке тримала у своїх маленьких долоньках. Я раптом почувся так, наче знову маю вісім років і можу до неї приєднатися.
– Я знаю, про що ти, – прямо сказала Кеттрікен. – Я тут, щоб народити Веріті спадкоємця. Це обов’язок, від якого я не ухиляюся, бо вважаю його не обов’язком, а задоволенням. Жаль тільки, що не маю певності, чи поділяє мій пан мої почуття. Він завжди відсутній, завжди в місті, при справах. Знаю, де він сьогодні: там, пильнує, як із дощок та колод постають його кораблі. Хіба ж не могла б я бути біля нього, ніяк не наражаючись на небезпеку? А якщо лише я можу народити спадкоємця, то тільки він може його зачати. Чому я мушу бути тут, тимчасом як він поглинутий обов’язками охорони нашого народу? Це місія, яку я мала б із ним ділити, як Жертовна Шести герцогств.
Хоча за час, проведений у горах, я звик до
