мене, та ще й у чужому місці. Не слід було мені з нею розмовляти, належало натомість викласти проблему Чейдові та дозволити йому зарядити все так, щоб хтось їй усе пояснив. Тоді мене осінило, що він уже когось такого вибрав і той хтось усе вже пояснив. Я знову зустрівся з нею очима й дозволив собі нервово посміхнутися. Зиркнув на дам, вона ж провела мій погляд своїм і швидко повернула на обличчя звичний вираз. Моє серце переповнила гордість за неї.
– Що ж ти скажеш? – тихо спитала вона.
– Скажу, – покірно озвався я, – що соромлюся такої відважної своєї мови до моєї королеви. Прошу її пробачення. Але скажу теж, що варто виявити двом цим вірним леді особливий знак королівської ласки, аби нагородити їх за їхню відданість.
Вона кивнула на знак розуміння і тихо спитала:
– А яка це може бути ласка?
– Приватна зустріч із королевою в її особистих кімнатах, можливо, щоб оглянути виступ менестреля чи лялькаря. Неістотно, яку саме розвагу ви влаштуєте; але тих, що вирішили не складати вам товариства, не буде запрошено.
– Звучить, як вчинок Регала.
– Ймовірно. Він дуже вправний у гуртуванні слуг і підлабузників. Але він чинив би це зі злим заміром, щоб покарати тих, хто не танцював під його дудку.
– А я?
– А ви, моя королево-в-очікуванні, хочете нагородити своїх вірних слуг. Не маєте наміру карати всіх інших, а лише втішатися товариством тих, хто відповідає на ваші добрі почуття такою ж добротою.
– Я розумію. А хто цей менестрель?
– Меллоу Лагідний. Має якнайгалантнішу манеру догодити співом кожній дамі в кімнаті.
– Ти міг би дізнатися, чи вільний він цього вечора?
– Міледі, – я мимоволі усміхнувся. – Ви королева-в-очікуванні. Виявляєте йому честь, просячи його присутності. Він ніколи не буде надміру зайнятим, якщо йдеться про службу вам.
Вона знову зітхнула, але цього разу легше. Кивнула мені й підвелася. Усміхнувшись до своїх леді, попрохала, щоб вибачили її неуважність цього ранку, а тоді спитала, чи могли б вони сьогодні ввечері скласти їй товариство в її особистих кімнатах. Я дивився, як вони перезираються й обмінюються усмішками, та зрозумів, що ми добре впоралися. Я занотував у пам’яті їхні імена: леді Гопфул Надійна й леді Модесті Скромна. Вклонившись, я вийшов з кімнати, а мій відхід зостався майже непоміченим.
Так я став порадником Кеттрікен. Не можна сказати, щоб мене тішила ця роль компаньйона та інструктора, нашіптувача, що підказував їй, яке наступне па танцю має вона виконати. Насправді це було неприємним завданням. Я відчував, що принижую її своїми зауваженнями і псую, навчаючи тканню павутиння влади при дворі. Вона мала рацію. То були Регалові трюки. Хоча її ідеали були куди вищими, а вчинки куди людянішими, ніж у Регала, зате мої наміри були достатньо егоїстичними для нас обох. Я хотів, щоб вона зібрала владу у своїх руках, а
