слугу. Він не був молодим, але й не таким старим. Звістка про його смерть виявилася для мене несподіванкою. Я мовчки стояв, не кажучи й слова, а Воллес приніс мені крісло, тарілку й чашку. Він несхвально скривився, коли я сів, але я зігнорував це. Незабаром він довідається, що король Шрюд сам склав свій протокол.
– А ви, мій королю? Ви добре почуваєтесь? Не можу згадати, щоб ви вранці зоставалися в ліжку.
Король Шрюд видав нетерплячий звук:
– Ось це найбільше й дратує. Насправді це навіть не хвороба. Просто паморочиться голова, а трапляється це зі мною, коли я надто швидко рухаюся. Кожного ранку думаю, що це вже минулося, але, тільки-но я намагаюся підвестися, навіть каміння Оленячого замку гойдається піді мною. Тож я залишаюся в ліжку, потроху їм і п’ю, а тоді повільно встаю. До полудня оговтуюсь. Думаю, що це якось пов’язано із зимовим холодом, хоча цілитель запевняє, що це давня рана від меча, я дістав її, коли був не надто старшим, ніж ти тепер. Бачиш, усе ще маю шрам, хоча й думав, що все давно загоїлося.
Король Шрюд схилився на своєму ліжку під балдахіном, піднявши тремтячою рукою пучок посивілого волосся і відкривши ліву скроню. Я побачив рубець старого шраму й кивнув.
– Але годі про це. Я викликав тебе не для консультацій із приводу мого здоров’я. Я підозрюю, що ти вже здогадуєшся, чому ти тут?
– Вам потрібний повний звіт про події у Джампі? – здогадався я. Я оглянувся на слугу й побачив, що Воллес крутиться поблизу. Чефферс відійшов би, давши Шрюдові й мені вільно порозмовляти. Я питав себе, наскільки відверто я можу говорити перед цим новим чоловіком.
Але Шрюд махнув рукою.
– Це вже минуло, хлопче, – тяжко промовив він. – Ми з Веріті порадилися. Зараз вважаємо це закінченим. Не думаю, що ти міг би розповісти мені про багато речей, яких я б не знав чи не здогадувався про них. Ми з Веріті довго розмовляли. Я… шкодую… про дещо. Але. Ми тут, і це те місце, з якого мусимо почати. Так?
Слова напучнявіли мені в горлі, ледь мене не задушивши. Регал – хотів я сказати йому. Ваш син, який намагався вбити мене, вашого внука-бастарда. З ним ви теж довго розмовляли? Це було до чи після того, як віддали мене в його руки? Але зненацька, так виразно, наче це сказали мені Чейд або Веріті, я усвідомив, що не можу сумніватись у моєму королеві. Не можу навіть запитати, чи справді він віддав моє життя своєму наймолодшому синові. Я стис щелепи і стримав слова.
Шрюд зустрівся зі мною поглядом. Його очі блиснули до Воллеса:
– Воллесе. Вийди на хвилину на кухню. Чи куди хочеш, лише б не тут.
Воллес мав невдоволений вигляд, але повернувся, шморгнувши носом, і вийшов. Залишив двері за собою прочиненими. На знак Шрюда я встав і зачинив їх, а тоді повернувся на своє місце.
– Фітце Чівелрі, – поважно промовив він. – Завершимо цю тему.
– Сір. – Я глянув йому в очі, а затим опустив погляд.
Він заговорив із натиском:
– Інколи амбітні молоді люди чинять дурниці. Коли їм вказують на помилки
