усе-таки особливо подбавши про свій вигляд. Врешті мені не вдалося ні те, ні інше. Моє волосся, обстрижене під час пропасниці, якою я перехворів у горах, вже відросло, але стало так само буйним і неслухняним, як у принца Веріті. Що гірше, у мене почала сіятися борода. Барріч уже двічі звертав мені увагу, що краще б я вирішив запустити її або старанніше голився. Оскільки моя борода була такою ж лататою, як зимова шерсть поні, я двічі порізався, перш ніж вирішив, що дрібка щетини на обличчі менше помітна, ніж кров. Волосся я відкинув назад і пошкодував, що не можу зв’язати його у вояцький хвіст. Пристебнув до сорочки шпильку, яку дав мені Шрюд багато років тому, аби показати, що я його людина. А тоді поспішив на виклик короля.
Коли я хутко йшов коридором до королівських дверей, зі своїх кімнат раптом вийшов Регал. Я зупинився, щоб не зіткнутися з ним, а тоді стояв, дивлячись на нього й почуваючись, як піймане в пастку звіря. Я вже кілька разів бачив його, відколи повернувся. Але це завжди було здалеку, через коридор, або ж я відчував його побіжний погляд, займаючись якоюсь справою. Тепер же ми стояли на відстані витягнутої руки й дивилися один на одного. Я вражено помітив, що майже можна було помилитися, прийнявши нас за братів. Його волосся було кучерявішим, риси обличчя тоншими, постава аристократичнішою. Його одяг був наче пір’я павича порівняно з моїм гороб’ячим оперенням. Я не мав срібла ні на шиї, ні на руках. А все ж печать Провісників виразно лежала на нас обох. Ми обидва успадкували Шрюдову щелепу, складку на його повіках і вигин його нижньої губи. Жодному з нас не рівнятися з мускулистою статурою Веріті, а все-таки я більше наблизився до неї, ніж Регал. Нас розділяло менше ніж десять років віку. І лише його шкіра відділяла мене від його крові. Я зустрівся з ним поглядом і пошкодував, що не можу випороти його нутрощі на чисто заметену підлогу.
Він посміхнувся, показуючи білі зуби.
– Бастарде, – люб’язно сказав він. Його посмішка стала різкішою. – Або, правильніше, паничу Фітце. Годяще ім’я, яке ти сам собі вибрав.
Його старанна вимова не залишала сумніву, що це мала бути образа.
– Принце Регале, – відповів я, а інтонація надавала моїм словам такого ж значення. Я чекав із крижаною терплячістю, якої навіть у себе не підозрював. Він мав ударити мене першим.
Якийсь час ми стояли не рухаючись і не зводячи очей один з одного. Тоді він опустив погляд, щоб струсити з рукава уявну пилинку. Ступив уперед, щоб пройти повз мене. Я не зійшов йому з дороги. Він не відштовхнув мене, як бувало колись. Я глибоко вдихнув і подався своєю дорогою.
Я не знав вартовця при дверях, але він махнув мені зайти до королівської кімнати. Зітхнувши, я поставив собі чергове завдання. Знову мушу знати імена й обличчя. Тепер, коли двір був переповнений людьми, що прибули побачити нову королеву, я не раз виявляв, що мене пізнавали незнайомі мені люди. Я чув, як торговець беконом сказав своєму помічнику якогось дня за кухонними дверми: «Судячи
