того ж самого відтінку, що й недовговічний льодок, яким схоплюються морозного ранку заводі Ярроу. Ейлі якось порівняла їх із джерелами закоханих у Ґелешілзі, а тоді витрусила з гаманця кілька пенсів та обважнила ними його повіки – він тоді лежав, розтягнувшись на вересі. Й очі Ґлостера, подейкують, теж були сірими. В Едіпа ж – чорними, наче оливи. А в Мільтона – немов блакитні сойки, які порпаються у снігу. Дессауд нічого не знає про Шекспіра, Софокла чи Мільтона. Його грубі пальці крутять гвинти.
Дослідник широко всміхається. Він поринає в забуття. Нажахані його нелюдським спокоєм, глядачі кидаються врозтіч. Той чує, як вони розбігаються, шльопаючи сандаліями по зашкарублій від спеки землі… але що це? Здається, йому в око потрапила порошинка…
Корегувальна хірургія
– Припиніть!
Мунґо нічогісінько не видно (в шолома, схоже, є забрало, але щойно спробуєш підняти його, чиясь рука щоразу перехоплює зап’ясток), однак він миттю впізнає цей голос. Це Джонсон. Старий добрий Джонсон, його товмач і провідник.
– Припиніть! – повторює голос Джонсона, перш ніж із головою поринути у вир гортанних та емфатичних приголосних арабської мови. Дессауд щось відповідає йому, а Одноокий – на підвищених тонах – розцвічує розмову каскадом підсилювальних часток і нечленороздільних вигуків. Джонсон заперечує. І тоді з кутка долинає голос Алі – різкий та абразивний. Чути звук удару, і Джонсон валиться на килимок поряд першопрохідця.
– Містере Парк, – шепоче він. – За що вам надягли на голову цю штуку? Чи ж ви не розумієте, що вони з вами роблять?
– Джонсоне, старий добрий Джонсоне… Як приємно знову чути твій голос!
– Вам виколюють очі, містере Парк.
– Як це?
– Ватажок цих шакалів каже, що вони у вас, мов у кота – а тут такого, вочевидь, не люблять, тож наразі зайняті їх видовбуванням. І якби не моє вчасне заступництво, ставлю сто до одного, що досі ви були би сліпий, наче кріт.
У голові Мунґо прояснюється, немов туманний ранок поступається місцем полудню. У ході цього він тривожиться все більше й більше, доки нарешті стрибком не спурхує на ноги, рвучи з себе свій мідний капелюх і ревучи, немов теля, що загубилось. Дессауд збиває його з ніг. Раз чи два ляскає гарапником із хвостів диких тварюк, а тоді кричить арабською, щоби принесли ще якесь катівське знаряддя. Лунає глухий звук кроків, чути шарудіння полога, яким завішений вхід до намету, а тоді, зовсім поряд, – крик людини у передсмертній агонії. Останній, схоже, видає не хто інший, як Джонсон. Це тривожить мандрівника, і той із новою силою смикає за дивний головний убір, почуваючись достоту мов десятирічна дитина, голова якої застрягла між ґратами металевих перил.
– Джонсоне, – ледь видобуває він, – що вони з тобою зробили?
– Поки нічого. Але щойно послали по двогострий стилет.
Хватка обруча нарешті слабне,
