style="font-size:15px;"> За мить Алі підводиться. Одноокий піднімає камчатну подушку. Дессауд із виразом огиди відшпурює кинджал, і всі троє простують геть із намету. Дослідник і провідник залишаються сам на сам зі стражем-нубійцем. Ну й піщаними блохами.
– Гей, Джонсоне, – шепоче Мунґо. – А що там із тією Фатімою, про яку вони варнякали?
– Біс його знає. Про що би не йшлося, а ви будьте певні, що не варто через те сушити голову.
Закваска
Нед Райз неквапливо виходить із дверей генделика, обтріпуючи одяг і вибиваючи капелюх об стегно, як раптом валиться з ніг від удару по пиці. Він приземляється на тротуар, неначе кулька, що здулася, а страх, біль і спантеличення затьмарюють йому свідомість. Однак щойно опинившись долі, ловить себе на тому, що милується багатим, кольору червоного дерева полиском чобіт для верхової їзди, які на диво ритмічно гупають і знову піднімаються, наносячи серію ударів по його життєво важливих органах. Тоді хрипить. Харкає кров’ю. Блює. У чоботи взуті прудкі ноги Даніеля Мендози – професійного боксера, єврея, екс-чемпіона Лондона з кулачного бою, друга та спільника Джорджа Браяна «Красунчика» Браммела. Мендоза виряджений, наче на весілля: крохмальний лляний комірець, яскраво-червоний жилет, смугасті штани та сап’янові чоботи. Незнайомий жовторотий джиґун літ тринадцяти стоїть біля нього, дбайливо тримаючи перекинутий через руку сюртук із синього оксамиту, немовби ґарсон – серветку. Обличчя Мендози пашіє. «То, кажеш, китайський шовк?!» – кричить він.
Лежачи на бруківці, Нед ледве мимрить якусь суміш вибачень, заперечень і благань про пощаду.
– Голландський сатин, дванадцять пенсів за ярд![10] – лементує Мендоза. – А ти, падло, здер із Красунчика шість фунтів за «оригінальну китайську краватку з чистого шовку без жодних домішок прямісінько з ткацьких верстатів Східного Пекіна»! Так ти казав? Га? Нічого не плутаю?
Нед ціпеніє, чекаючи удару. Й отримує його просто під ліву пахву.
Мендоза нахиляється над ним, стискаючи ножа. Його імпровізований денщик здається янголом, який прислужує самому Господу. Сипле сніг. «Дай-но позбавлю тебе від ось цього непотребу, – рече інквізитор, зрізуючи гаманця у Неда з пояса, – шоби частково компенсувати своєму другові сердечний біль, якого він зазнав». Носак чобота знаходить Недову селезінку – орган, про наявність якого той і не здогадувався, – та ще й цілих три рази поспіль. «І не смій утнути таке знову, гівнюче. Бо покалічу, мов того Турка Насміфа на Варфоломіївському ярмарку в другому раунді. Чув?»
Лунає шерхіт батисту об оксамит, а далі – барабанний дріб кроків, які віддаляються. Дві пари ніг. Сніг сіє кістковим порошком, а повітря гостре, неначе ланцет, яким пускає кров цирульник.
Нед підводиться із землі та витирає рота тильною стороною долоні. Він широко всміхається. Йому недобре після вчорашнього, пекучий біль проймає пику, нирки, селезінку й пахву, на
~ 0,9 м.
