Англії вважалося законним, у тілі Ґеорґа ІІІ вже завелися зрадники-порфірини, які коштуватимуть йому психічного здоров’я, а Наполеон брав штурмом борти свого дитячого манежу.
Джонсон, як охрестив його сер Реджінальд, узявся займатися самоосвітою в бібліотеці заміського маєтку родини Дерфіз. Вчив грецьку й латину. Читав древніх класиків. Читав новочасних авторів. Читав Смоллетта, Бена Джонсона, Мольєра та Свіфта. Говорив про Поупа з таким знанням справи, наче колись особисто водив із ним дружбу. Зневажливо відгукувався про блазенство Річардсона й так захоплювався Філдінґом, що навіть спробував перекласти «Амелію» мовою мандінґо.
Дерфіз був просто зачарований ним – не лише його знанням мов і літератури, але й спогадами про Чорний континент. Дійшло до того, що баронет не міг заснути, окрім як випивши на ніч склянку теплого молока з часником і слухаючи Джонсонів заспокійливий бас-профундо, яким той оповідав про солом’яні хижі, гієн і леопардів, вулкани, що вивергають у небо вогонь, стегна й сідниці, які лисніють від поту, – чорні, мов сон утроби. Сер Реджінальд призначив йому щедру платню, а після скасування рабства в 1772-му запропонував непогану пенсію – аби той залишився при ньому слугою. Джонсон обмірковував цю пропозицію за келихом хересу в кабінеті сера Реджінальда. А тоді широко всміхнувся й попросив баронета набавити.
Коли парламент скликався на сесію, сер Реджінальд перебирався до міста, завжди прихоплюючи Джонсона та пару ліврейних лакеїв. Лондон був достиглим томатом, а Джонсон – тарілкою макаронів. Він неспішно прогулювався серед добірного товариства Бонд-стрит, вичепурившись у шовкові рейтузи, сюртук із осиною талією та циліндр. Незабаром став вчащати й у кав’ярні, де залюбки обмінювався дотепними зауваженнями, а також навчився складати ущипливі епіграми. Якось один червонопикий джентльмен із бачками назвав його «клятим чорномазим готтентотом» і звелів захищатися. Тож наступного дня, на світанку та в присутності секундантів, Джонсон всадив йому кулю в праве око. Джентльмен загинув на місці, а вбивцю запроторили за ґрати і зрештою засудили до страти через повішання. Сер Реджінальд застосував свій вплив. Вирок було пом’якшено до висилки.
І от, у січні 1790-го, ноги Джонсона знов закули в кайдани, чим зіпсували стрілки на панчохах, доправили на борт корабля Його Величності «Недолугий» і висадили на Ґоре – острові неподалік західного узбережжя Африки, де той мав нести службу рядовим. Та щойно він ступив на берег, як його пройняв якийсь прадавній трепет. То був його дім. Два тижні по тому, стоячи на чатах пізно ввечері, Джонсон привласнив каное, догріб до берега та розчинився в чорній стіні джунглів. Він дістався назад до Діндіку, побрався з молодшою сестрою Ніалі й осів там, узявши собі за мету забезпечити приріст населення.
Йому було сорок сім. Волосся припорошила сивина. Дерева стриміли в небо, а світанок накривав землю квітчастим покривалом. Вночі чулися вереск дамана й рик леопарда, а вдень – сонливе гудіння медоносних бджіл. Його мати стала
