Смерку, – картає його Нед, цокаючи язиком. – Ти що, мені не довіряєш? Там же зберуться джентльмени!
Стіну за його спиною прикрашає оленяча голова. У каміні поблимують вуглини. Нед відкладає виделку вбік і засовує руку в штани, де провадить розкопки. Глибоко вдихнувши, він зриває з живота муслін разом із кількома лобковими волосинами та запускає пальці до скарбниці.
– До сраки мені такі джентльмени, – відказує Смерк. – Знаю я тих гицелів, ізгоїв та покидьків, шо тільки й можуть називати тебе другом, Неде Райз.
Дві гінеї, дзенькнувши, лягають на стільницю – усолода слуху. Смерк накриває їх товстим кулаком. Нед дивиться йому прямо в очі, а тоді запихає до рота оладку, плямкаючи, наче з голодного краю. Зібгавши скибочку шинки, прилаштовує наверх ще й її, а тоді засовує за щоку варене яйце.
– Додай ше одну, – говорить Смерк, – і ми домовились.
Нед на мить похлинається (щось потрапило йому не в те горло), а тоді жбурляє через стіл і третю монету. Шинкар підводиться і, тицяючи пальцем-сосискою межи очі антрепренеру, сердито бурчить:
– І шоб у мене в закладі ніяких неподобств, бо, присягаюсь Господом, – печінку видеру.
Пів на восьму. Нед стоїть біля дверей злягальні, вичепурений, мов юний лорд. Здалеку та в напівтемряві коридору його неважко сплутати з пристойним громадянином, проте як глянути ближче, ця ілюзія розсіюється. По-перше, все псує його обличчя. Бо як на нього не дивися, під яким кутом не повертай, на світлі чи в затінку, спокійне чи напружене – а в основі своїй це фізія ще того субчика. Нахабна морда юного хамлюги, який ліниво відсиджує, скільки мусить, у школі, задирає ноги на парту, підпалює спідниці літнім леді та п’є чорнило. Мармиза підлітка, що сновигає без діла, тримає в страху торговця фруктами, курить опіум, купається в джині та перетворює весь світ на нужник. Масна пика молодого сутенера, який затіває щось підозріле й навіть непристойне за дверима злягальні в таверні «Голова полівки» на Стренді. По-друге ж, одяг підгуляв. Штани в тонку смужку й візитка сидять мішкувато, мов у кошмарі кравця, а комірець так заплямований хересом, підливою, кетчупом і соєвою приправою, що скидається на шкуру якоїсь дикої екзотичної тварюки. Та ще й устиг обвиснути, мов банний рушник. Золотий ланцюжок на череві? Начищена латунь. Якась опуклість у кишені жилета? Плаский камінчик замість годинника. Гамаші вирізані з пари вовняних шкарпеток, а за бутоньєрку править клаптик кольорового паперу. Але все це ніщо порівняно до накидки – з її білими зірками на коричнюватому тлі, – яка брижиться на плечах імпресаріо, наче циганське шатро.
Та хай там що, а Недові справи йдуть жваво. Джентльмени, вдвох, утрьох або й поодинці, пробираються вузьким коридором, тицяють йому в руку золоті гінеї або срібні соверени та проходять у двері злягальні. Той відкладає ці гроші в калитку – чи, якщо бути точним, під неї – і шкірить зуби у посмішці бюргера. Зсередини чути звуки гульби: дзвін склянок, скрип стільців, «ах-ах» і «ох-ох». Входить Смерк. Він з’являється у дальньому кінці коридору,
