Провалившись, вона летіла у вічність, крізь розколини та безодні землі. І саме в ту мить відчула, як там-сям упали кілька перших крапель, неначе дощ.
Після стресу та психологічних травм тієї ночі вона їла. Їла нестримно, їла нестямно, їла й ніяк не могла наїстися. Зацукровані фініки, баранину, йогурт, грудки солі, кускус із сушеною рибою, кускус із горіхами, кускус із кускусом. На півдні траплялися і плоди – тамаринд, касава, кавун – а ще пласкі перепічки, слоїки дикого меду, ямс, рис, маїс, масло та молоко, молоко, неодмінно молоко. Козине, коров’яче, верблюже – вона навіть ссала його, немов немовля, із грудей раби-годувальниці. Бо стала невситимою. Їла від страху. Їла для помсти. Їла заради краси.
Танталові муки
Він стрімко відходить у вічність, долаючи довгий тунель, що веде до змарнілості й смерті, – несеться назустріч своєму скону і праху поколінь, які пішли в небуття. Гине нехитро, від спраги. Від голоду теж – але потреба напитись нагальніша. Увечері, коли не забувають, маври дають йому жменю кускусу та півсклянки жовтавої рідини. Сьогодні, наприклад, забули. Порожній шлунок зсудомлюється, його клітини чахнуть і відмирають, мовби медузи, яких змило на берег. Потому температура падає, і він лежить, скулений під сюртуком, хапаючи дрижаки й обливаючись потом: лихоманка б’є його, наче внутрішня переміна погоди – то вхопить, то відпустить, то сонце, то сльота. Знадвору, з-за кільця наметів, ножем у серце долинає скиглення шакалів, а зборисько гієн залякує місяць. «Буде плач, і виття, і скрегіт зубовний», – думає він. А відтак заплющує очі.
І зразу ж поринає у яскравий сон. Він опиняється у Великій пустелі в розпал полудневої спеки: сонце палає смолоскипом, а в роті повно піску. Позаду нього якісь чужі люди – бородані з обсмаленими обличчями, вбрані в лахміття. Вони вервечкою тягнуться за обрій, неначе мурахи. А поруч себе він бачить Зандера – старого доброго Зандера – єдиного брата Ейлі. Колись вони разом рибалили. «І де ж вона, коли без неї не обійтися?» – питає Мунґо. «Вдома, – відказує Зандер. – Чекає». Один із незнайомців, кавкнувши, валиться долілиць. Мандрівник перевертає його та відсахується: у того порожні очниці, ясна відступили від зубів, а шкіра взялася кіркою, наче глазурований окіст. І тут над головою з’являється олов’яний ківш, зі споду обліп лений краплями конденсату, – за ним іще один, ще – цілий караван повних води черпаків, які пропливають у вишині, мовби чайки на висхідному потоці повітря. З вуст людей зринає кволе «ура!». Вони простирають руки та плямкають запеченими губами, але ковші висять, де й висіли, – якраз поза межами досяжності. У нестямі ті деруться одне одному на плечі, шуруючи пальцями в небі. Але манірні ємності заграють із простягнутими долонями, плавно й ухильно звиваючись, – а води не дають і краплинки. Люди в розпачі б’ються головою об камені, чагарники та уламки піщанику. «Зроби що-небудь! – молять вони. – Допоможи!» Як раптом рогуля[15] починає посмикуватись. Мунґо нашорошує вуха.
Знаряддя для лозоходіння.
