Напої його святою водицею!»
Суглоби коров’ячих кінцівок згинаються й розгинаються. Пил осипає мандрівника, наче засушений сніг. Забивається в горло та ніс. Той чує, як дурні товаряки в бездумній удоволеності пускають слину над напувалками, і дорогоцінні краплинки, стікаючи з шовковистих морд, діамантами затримуються на кінцях ворсин біля ніздрів. «Хочеш води?» – питає Сіді. Мунґо киває. І тоді раптом, без жодного попередження, раб задирає джубу й мочиться на нього – швидка та солона, його гаряча сеча затікає тому за комір, збігає між пальців і глибоко просочується у тканину жилета. Мандрівник шалено підстрибує, доведений до розпачу й ладний убити, але Сіді вже позадкував, сміючись, а решта якраз нагнулася, шукаючи каміння та уламки деревини. Тож Мунґо стоїть на місці, знесилений і смердючий, а пастухи шпурляють у нього тим, що назбирали. «Пий сцяки, кяфіре!» – кепкують вони. Той розвертається й біжить у ніч.
Тихо. Зірки розкинулись по всьому небу, мовби розілляте молоко; у кронах дерев дзижчать москіти. Його щоразу женуть і від трьох найближчих колодязів, лупцюючи кулаками та палками. Біля останнього з них, осторонь решти, – хтозна-коли викопаної ями, вода в якій давно засолилася, – немолодий невільник та його син, хлопчик літ восьми-дев’яти, напувають хазяйську худобу при світлі факелів. Мандрівник молить їх дати напитися. Старий якусь мить підозріливо поглядає на нього, а відтак витягує із криниці відро води. «Салаам, салаам, салаам», – проговорює Мунґо, як раптом хлопчик смикає батька за рукав. «Назаріні», – повідомляє він. Літній чоловік вагається, дивлячись спочатку на відро, а тоді на колодязь. Його непокоїть можливість осквернення, злих чар, від яких криниця пересохне ще до ранку. «Будь ласка, – благає дослідник, – молю». Старий човгає до корита, виливає туди відро й тицяє спрацьо ваним пальцем. Мунґо не треба просити двічі. Він кидається вперед, вклинюючи свою голову між великими рогатими черепами пари телиць.
Напувалка скидається на стічну канаву, вода має смак нечистот, а на її поверхні, кружляючи у вирі, плавають солома, гілочки та сміття. Мандрівник занурює в неї обличчя та п’є, але конкуренція нещадна, струмок уже перетворився на калюжку, яку худоба розбавляє слиною, вимочуючи останні краплини своїми довгими рожевими язиками, мов губками. Він обертається до старого. «Ще! – кричить. – Іще!» Ряба корова з очима завбільшки як кишенькові годинники збиває його з ніг. А тоді раптом розлягається звук пострілу – гучний, як гуркіт грому. За ним ще один. Худоба спантеличено сахається, зіштовхуючись лопатками, мордами та боками, і в паніці тікає, не розбираючи дороги. «Ба-бах, ба-бах, ба-бах», – гупає під її ногами темрява.
Коли пил осідає, Мунґо з’ясовує, що дивиться на трьох верхівців. Один із них Дессауд, і в світлі смолоскипів лисніє шрам на його переніссі. У руці той стискає пістоля. Осадивши свого скакуна, він націлює дуло першопрохідцеві в голову, а відтак спускає курок. Нічого не відбувається. Із заціпенілим серцем і вкрай
