НА ВЕЧІРКУ ВУАЇЄРИСТІВА тоді довелося заплатити Біллі Бойлзу та ще двом покидькам по шилінгу на брата, щоби ті понавішували їх на себе й отиралися поблизу гральних кубел і цирулень. Їм було велено відповідати на питання півголосом, а подробиці повідомляти якнайделікатніше.
Але ж він знав Бойлза як облупленого: той бевзь горлатиме про це по всій вулиці, доки не пронюхає кожен рябий собака та поліцейський суддя в цілому місті. Тривогам не було кінця-краю. А все ж іще тільки починалося. Весь день до вечора, паралельно втихомирюючи Смерка та перегавкуючись із теслярами, він мав тримати Саллі та Нен під належним градусом: достатньо підхмеленими, щоб звеселилися, але й не надто осовілими – бо їм же ще на сцену! Відтак надійшла черга найбільшої мороки – винайняти Джутта Джіма, чорнющого нігера з Конґо, в його господаря/роботодавця лорда Твіта. Той зажадав за нього три гінеї та тверду гарантію, що безцінного слугу повернуть до світанку «в цілості та схоронності його живильних соків». От лайно! Уся ця веремія – пересвари, нервове напруження й нескінченні години вимушеної абстиненції – мало не залишили його калікою. У нього на плечах не голова, а гнійний прищ, і тільки джин її тонізує.
Тож він стоїть там, у напівтемряві коридору, раз по раз прикладаючись до фляжки, і мріє, погладжуючи золоту опуклість між ногами (там наразі тридцять дві новенькі гінеї), як раптом… хтось пришпилює його до дерев’яної панелі.
У підборіддя впирається кулак, а горло стискають сталеві пальці. Запах лаванди, рукав сорочки з рюшем. Мендоза.
– Для тебе ж, паразита, буде краще, якшо це шоу подарує нам натхнення, інакше я твої руки та ноги переламаю, наче сірники. Бач, яка справа: я привів із собою Красунчика й збіса розраховую на те, шо побачене збагатить хлопчину та наставить на добру путь, утямив?
Його пальці послаблюють хват, і підборіддя імпресаріо – не без допомоги сили тяжіння – набуває природнішого положення. Нед протирає очі й дивиться повз чемпіона кулачних боїв туди, де, глумливо посміхаючись до нього, стоїть молодий денді літ сімнадцяти-вісімнадцяти. Волосся жевжика завите, мов у золотистого пуделя, а очі того ж кольору, що й мед. Його комірець та манжети аж сяють білизнóю.
– Дай цьому горопашному засранцю спокій, Денні, – проговорює той у ніс, немов скавулить. Він неспішно видобуває з кишені прикрашену самоцвітами табакерку, кладе на тильну сторону долоні щіпку порошку та із граційним помахом голови втягує його носом. А коли знову зводить очі на Неда, ті проштрикують його, неначе два рожни – ягнячу тушку. – Ти ж не візьмеш грошей із друзів, адже так, Райзе?
Той шкірить зуби, доки не починають боліти ясна:
– Боже борони, – відказує він, – про які гроші мова…
Мендоза рвучко розчахує двері, і Красунчик заходить до кімнати – мовби лебідь, що опускається на гірське озеро. «Педи ки довбані», – бурчить Нед, але так тихо й глибоко в гортані, що він навіть не певен,
