Джонсон лише розслаблено лежав та насолоджувався. Такої втіхи навмисно не вигадаєш. «Віднайдений рай», – думав він.
А тоді одного дня прибув гонець із Пізанії – британської торгової факторії на річці Ґамбія. І приніс листа з Англії, запечатаного сургучем із гербом роду Дерфізів (козлищем жуйним). Англія – клуби, театр, Ковент-Ґарден, Пел-Мел, вигин Темзи, м’якість передвечірнього світла в бібліотеці Пілтдауна – все це нахлинуло на нього.
Він відкрив конверт.
Пілтдаун. 21 травня, 1795
Мій любий Джонсоне!
Якщо ти все ж отримаєш цього листа, то, сподіваюсь, він застане тебе в доброму здоров’ї. Мушу зізнатися, що всі ми надзвичайно зраділи звістці про твою втечу з Ґоре.
Сильно підозрюю, що ти там знову «навернувся до природи» із кількома з тих медоволиких сирен, яким завжди співав дифірамби, – скажеш, не так?
Однак діло насамперед. Цим листом я рекомендую твоїй увазі такого собі Мунґо Парка, молодого шотландця, якого ми відрядили проникнути у внутрішні райони вашої країни задля з’ясування, в якому ж напрямку тече ріка Ніґер. Якщо ти згоден прислужитись містерові Парку як провідник і товмач, назви свою ціну.
Твій сповнений географічного завзяття,
Джонсон зажадав повного зібрання творів Шекспіра у томах формату ін-кварто – достоту таких, які стояли на полицях у бібліотеці сера Реджінальда. Він спакував торбу, пішки добувся до Пізанії, розшукав там мандрівника і сам склав проект договору про умови найму. Першопрохідцю було двадцять чотири. Його шовковисте біляве волосся скидалось на повісмо кукурудзи. Він мав шість футів[8] зросту й ходив так, немов йому до спини прив’язали палку. Молодик улесливо схопив руку Джонсона у свою велику долоню:
– Джонсоне, – сказав він. – Я дуже радий нашому знайомству.
Той мав п’ятдесят чотири роки й двісті десять фунтів[9] ваги. Його волосся скидалося на віник, яким збирають павутину, ноги були босі, а у правій ніздрі він носив золоту шпильку.
– Навзаєм, – пролунала відповідь.
Спочатку вони вирушили пішки. Вище за течією, у Фрукабу, дослідник зупинився, щоб купити коня, який належав торговцю сіллю з народності мандінґо. «Смішна ціна, – запевняв господар, – як за такого баского жеребчика». Вони знайшли тварину припнутою позаду сплетеної з лози хижі в дальньому кінці села. Вона стояла там в оточенні курчат, жувала, шамкаючи, будяки та кліпала на них очима. «Ви гляньте, які зуби», – зауважив продавець. Кінь був не більший за шетлендського поні, сліпий на одне око і такий змарнілий, як-от бувають лише дуже старі люди.
Вздовж правого боку тягнувся ремінь незагойних виразок, зелений від мух, а з ніздрів капала жовтава рідина, ну достоту як вівсянка-розмазня. Але чи не найгірше було те, що шкапа по-старечому псувала повітря – від потужних вихлопів її кишківника
~ 1,8 м.
~ 95 кг.
