на метро до станції Вікторія і побіг до Тренчард-Хаусу. Він швидко прийняв душ і замислився, незвично довго вирішуючи, що вдягнути. Нарешті він зупинився на блакитному блейзері, білій сорочці з відкритим коміром та сірих брюках, але відмовився від ідеї одягти краватку з університетських років.
Щойно він вийшов з квартири, як зрозумів, що запізниться, якщо не візьме таксі, – місіс Волтерс не оцінила б такої витрати.
Таксі висадило його біля «Єлени», на Фулгем-роуд за сім хвилин до призначеного часу.
– Джино, це дуже важливе побачення, – сказав Вільям офіціанту, щойно той представився. – Перше, якщо бути точним. Тому мені може знадобитися ваша допомога.
– Я потурбуюся про це, містере Ворвік. Я посаджу вас до тихого алькову.
– О боже, ось і вона, – прошепотів Вільям.
– А, синьйорино, – сказав Джино і з легким поклоном взяв її під руку. – Містер Ворвік уже тут і чекає на вас за своїм звичайним столиком.
Вільям підірвався з-за столика, намагаючись не вилуплювати очі на Бет. На ній була жовта сукня до коліна з відкритими плечима, світло-зелена шовкова хустка та нефритове кольє, що доповнювало її образ.
Джино допоміг їй сісти, поки Вільям чекав стоячи.
– Бачу, ви тут завсідник, – сказала Бет, вмостившись на стільці.
– Ні, я тут вперше. Мені це місце порадив друг.
– Але офіціант…
– Його я теж вперше бачу, – сказав Вільям, коли Джино повернувся з меню. Бет засміялась.
– Отже, містере Ворвік, вам як завжди?
– А що я завжди замовляю? – спитав Вільям. Джино здивовано подивився на нього, і Вільям продовжив:
– Бет знає, що я тут вперше. Що ви порадите?
– Для чарівної синьйорини у нас…
– Джино, не перегравайте.
– Невже ви не вважаєте її чарівною?
– Вважаю, звісно, але не хочу, щоб вона втекла до того, як принесуть першу страву.
Бет підняла очі від меню.
– Не хвилюйтеся, не втечу. Не до другої страви, у будь-якому разі.
– А що ви будете пити, синьйорино?
– Келих білого вина, будь ласка.
– Пляшку «Фраскаті», – сказав Вільям, пригадуючи назву вина, яке зазвичай замовляв його батько, але сам детектив не мав уяви, скільки воно може коштувати.
Коли Джино прийняв їхнє замовлення й пішов, Бет запитала:
– То Вільям чи Білл?
– Вільям.
– Ви працюєте у мистецькій індустрії чи просто фанат музеїв?
– І те, й інше. Я ще з дитинства люблю музеї, проте зараз працюю у відділі витворів мистецтва та антикваріату у Скотленд-Ярді.
Здавалося, Бет трохи вагалася, перш ніж сказати:
– Отже, ви прийшли до Фіцмолеану по роботі.
– Доки не побачив вас.
– Ви ще гірший за Джино.
– А ви?
– Ні,
