із собою купу болячок, і старий нотар уже не міг дозволити собі смачно затягнутися, як замолоду. Якось Клим поцікавився, чому ж пан Штефко дозволяє собі в його стані дихати шкідливим для нього тютюновим димом. Той відповів: аби пан Кошовий був вар’ятом і смолив дешеві цигарки, був би гнаний назовні. Та оскільки помічник має смак і не дозволяє собі навіть зі своїми малими статками дешевого смердючого тютюну, старий нотар готовий терпіти справді приємний запах.
Війна змусила поміняти смаки.
З Сени тягнув холодний березневий вітер. Клим підняв комір пальта, щільніше насунув капелюха на вуха. Рибалка поруч сіпнув вудку, тягнучи виловлену рибину. Конкурент, що стовбичив трохи далі, зиркнув заздрісно. У когось обід нині буде, а хтось ще нічого не роздобув.
Риболовля зробилася в Парижі одним із найбільш певних засобів для прохарчування – четвертий повоєнний рік досі не поліпшив життя тих містян, які не знайшли постійної роботи. Кошовий навіть сам деякий час спробував добувати собі їжу в такий нехитрий спосіб, мостився з вудкою на набережній. Та швидко облишив. Не те, щоб місцеві аборигени мали щось проти, – тутешнім риболовам байдуже. З нього самого рибалка вийшов нездалий.
Мов поробив хто – не клювало, хоч довбешкою об міст розбийся, хоч свічку в кожному паризькому соборі ставляй.
Клим показав щасливому рибалці два розчепірені пальці – знак «віват».
Той відповів, виставив великого пальця.
…Чотири роки тому, коли доля закинула Кошового до Парижу вперше, газети ще не мали ані практики, ані можливостей ілюструвати публікації фотознімками. Тому прізвище своє Клим побачив у переліку членів української делегації, яка з великими труднощами дісталася тоді для участі у мирній конференції[22]. Він був навіть не повноважним делегатом, входив до складу представників Української Народної Республіки рядовим учасником. Так й там опинився у останній момент: виявилося, що серед посланців із повноваженнями замало тих, хто володіє французькою. А Климові, вихованому в Другій Київській гімназії, пощастило з вчителями. Англійською він не розмовляв зовсім, зате німецька й французька були на рівні. Польську, яка раптом знадобилася у Львові на еміграції, опанував, сам того не бажаючи – його виховувала родичка по материнській лінії, вроджена полячка, яка знічев’я вирішила дати підопічному ще й такі знання. Хоч французькою за десять років львівської одісеї оперувати доводилося не часто, виявилося – науку не забув.
А власне становище на той момент узагалі виглядало дивним, ледве зрозумілим йому самому.
Коли газети трубили про підписання у французькому Комп’єні[23] мирного договору, який нібито завершив чотирирічну Велику війну, українці та поляки свою війну лише починали. У Львові тривали вуличні бої, жодна зі сторін не думала здаватися, Польська республіка не визнавала права утвореної трохи більше тижня тому Західноукраїнської. Обставини склалися
…
