Шарлот не звинувачує вас. Навпаки, вдячна, що завдяки вам лишилася живою. А рана заживе. Тим більше, ви стрельнули філігранно. Сказати б навіть, ювелірно.
– Саме так і написано в вашій газеті: ювелірний постріл емігранта-поляка. Не згоден я саме з цим.
– Пардон, месьє. Вас дратує, що ваш постріл мій репортер назвав ювелірним?
– Мене дратує, що ваш репортер назвав мене поляком, – відрізав Кошовий, тицьнув пальцем у заголовок. – Ось. Поляк-емігрант урятував артистку кабаре пострілом у її тендітну ніжку.
– Ви упереджені до поляків?
– Ні. Я не маю упереджень до жодного етносу. Просто я не поляк. Ви – француз?
– Так! – Куртуа при цих словах мимоволі розправив плечі, випрямив спину, випнув груди.
– Бачте. А якби вас назвали… не знаю… Німцем чи англійцем. Або бельгійцем.
– Але я француз! – схоже, редактор щиро не розумів предмету розмови. – Кому стукне в голову назвати мене німцем?
– Наприклад, тому ж репортерові, котрий написав мене поляком.
– А, пригадую! – Куртуа знову торкнувся пальцем чола. – Месьє Прево́, мій автор, щось таке казав. Ніби ви просили не називати вас росіянином.
– Наполягав.
– І що? Хіба вас назвали росіянином? До речі, я не маю нічого проти росіян, у Парижі зараз чимало емігрантів, утікачів від радянської влади…
– Месьє Куртуа, – зітхнув Клим. – Я емігрант. Але це не означає, що я росіянин або поляк. Я українець, народжений у Києві. Проте мене, як решту українців, тут, як і всюди в Європі, чомусь вперто пишуть або росіянами, або – поляками.
– Питання не до мене, – сухо мовив редактор. – Та ви прийшли говорити зі мною. Тож спробую відповісти, як знаю та розумію. Отже, месьє Кошові, маємо два аспекти, дві сторони. Одна з них лежить у політичній площині.
– Політичній?
– Нехай геополітичній, – виправився Куртуа. – Як редактор масової газети, найнятий її власником, я мушу зважати на подібні моменти. Ви щойно припустили, що я ображуся, назви мене хтось німцем. Чи бельгійцем. Так, це буде помилка. Але в глобальному масштабі – ні, бо походження й громадянство визначається державою. Німеччина є. Бельгія – є. Таким чином, є німці й бельгійці. Що таке Україна, чи є така держава на карті світу? Відповідь ви знаєте… – Редактор легенько хлопнув у долоні. – По очах бачу, пояснення вас не влаштовує. Обурює, викликає цілком зрозумілий мені, повірте, внутрішній опір. Я виклав своє бачення, не більше. Бо, – він підніс пальця догори, – є інший, більш приземлений аспект. Навіть якщо українці як етнос справді існують, про них наші читачі нічого не знають. Щоденна газета, месьє Кошові, не займається просвітництвом. Слово «поляк» чи «росіянин» у заголовку звучатиме зрозуміліше. Люди платять сантими за зрозумілі заголовки. Чи ви думаєте позиватися через те до суду?
Останнє питання виглядало явно знущальним.
Праве віко Кошового зрадницьки сіпнулося.
– Не
