медсестри – та урочисто внесла порцеляновий глечик із нарцисами.
– Дозвольте відкланятися, мадемуазель, – тон Кошового знову став ввічливо-світським.
– Вже йдете? Так скоро? – це спитала медичка.
– Месьє має справи, – спокійно пояснила Шарлот. – Але ж ми вдячні йому й чекаємо в гості знову. А я, до речі, нарешті матиму нагоду прочитати ось цю скандальну книгу.
Аж тепер Клим побачив на тумбі біля ліжка примірник «Пацанки»[29].
– Якщо дозволите, мадемуазель, я почитаю після вас, – цвірінькнула медсестра, ледь червоніючи. – Я швидко читаю, з лікарні не винесу, не хвилюйтеся.
– Та можете взяти додому, – Шарлот знизала плечима.
– Не можу, – дівчина раптом перейшла на шепіт. – Бо живу з батьками. Мама минулого року забрала цю книжку в старшої сестри. Грозила викликати поліцію, якщо побачить цю порнографію в домі ще раз.
– Пардон, мадемуазель, – стрепенувся Клим. – Ваша матінка хоче здати в поліцію свою рідну доньку? Через звичайну книжку?
– Ні, сестрі вона просто надавала ляпасів… книжкою, – пояснила медсестра, відводячи очі. – Поліцію гукне, аби дізналися, хто дав їй оце. Я ж не хочу, аби через мене у вас були неприємності.
– Поки що неприємності в месьє автора, – гмикнув Кошовий. – Ходять чутки, письменника можуть позбавити Ордену Почесного Легіону.
– Хіба у вас у Росії не такі порядки? – поцікавилася медсестра.
– Я не з Росії, мадемуазель Ніна́, – сухо відрізав Клим. – Тобто, у нас, – він тицьнув себе пальцем у груди, – це не в Росії. Хоча ви праві, російські порядки я мав нещастя відчути на собі.
Знову сіпнулося віко.
Так тривало давно – п’ятнадцять років тому, в іншій державі та іншому, довоєнному житті. Кошового, тоді ще успішного київського адвоката, побив слідчий на допиті. Арештували його за спробу захищати друкарів, які порушили заборону й спробували видати українською просвітницький журнал. Без жодної політики, лише нариси та поезія. Климом зайнялася не поліція, жандармерія, і в тюрмі «Косий капонір» вибивали зізнання в сепаратизмі та намірах готувати замах на царя. У запалі слідчий кілька разів ударив його головою об муровану стіну. Підслідний зомлів, а коли очухався – назавжди отримав нервовий тик.
Праве віко оживало, щойно Кошовий починав нервувати, втрачати контроль. Або – відчував подразник, який не міг пояснити, але саме ці відчуття підказували напрям руху до прозріння й відкриття чергової істини. За десять років, що Клим прожив у Львові, йому доводилося встрявати у різні кримінальні справи та самотужки розв’язувати загадки. Тож набута під час тюремних тортур вада часом заважала, а часом – ставала в пригоді.
Фронтова контузія лише додала: нервовий тик уже давав про себе знати просто так, незалежно від обставин…
– Якщо ви вже згадали Росію, мадемуазель, то повірте мені: тут, у Франції, ще не цензура. Бо авторів книжок не саджають за грати, – додав Кошовий, легенько посміхнувшись у вуса. – Навіть більше. Чув,
