у Франції іменують будь-кого, хто володіє певним фахом. Наприклад, у часи правління королів метром називали міського ката. Але ви вгадали, месьє. Я адвокат. То дозволите?
Кошовий відступив, пропускаючи гостя.
У злиденний інтер’єр мансарди Александр Роше своїм виглядом не вписувався зовсім. Навпаки, виглядав випадковим, навіть аномальним. Проте Кошовий раптово впізнав у гостеві себе – так або приблизно так він виглядав напередодні війни. Александр був приблизно того ж віку, що й Клим десять років тому. Модне синє пальто з тонкої вовни, елегантний білий шарф, тонкі рукавички, циліндр, начищені штиблети. Ще – доглянуті чорні вусики на гладенько поголеному обличчі.
Поруч із ним Клим ураз відчув себе клошаром[34].
– Мені не треба адвоката, – бовкнув він, дивуючись власному неприязному тону, для чогось додав: – Я сам адвокат. Принаймні, був колись.
– Знаю, – кивнув метр Роше, оглянувши при цьому помешкання й погано приховуючи подив, змішаний із бридливістю. – Таке враження, що ви член моєї родини. Скажімо, старший брат.
– Дивно. Звідки це?
– Бо від учора дуже багато дізнався про вас від своєї клієнтки. Розшукав вас на її прохання. Точніше, моя клієнтка назвала ім’я особи, що шукала вас у Парижі на її замовлення два останніх дні. Після тієї публікації в «Парі Суар».
– Шукала? Мене? На замовлення? – Кошовий перестав будь-що розуміти.
– Моя клієнтка найняла задля цього приватного детектива, – терпляче пояснив Роше. – Той добродій упорався з завданням за два дні, але не встиг дати замовниці звіт та отримати решту гонорару. Досить щедрого як для пошуку звичайного емігранта-поляка.
– Я не поляк, – відрубав Клим. – Про всяк випадок, і не росіянин.
– Мені й це відомо. Вже, – кивнув гість. – Моя клієнтка дуже хоче вас бачити, месьє Кошовий. До речі, це вона написала на папірчику, як правильно вас називати.
– Слухайте, про яку таку вашу клієнтку йдеться?
– О-ля-ля, даруйте! – Александр легенько стукнув себе по лобі. – Мусив відразу це сказати. Я дію в інтересах мадам Лоран. Мадам Мішель Лоран.
Почуте нічого не сказало Климові.
У першу мить – бо наступної згадав, про кого йдеться.
– Чекайте. Мадам Лоран. Та сама, вбивця. Вона розгнівалася на чоловіка за ходіння по повіях, не витримала ганьби, покарала на смерть. Потім відтяла голову, підкинула на площу Пігаль, чим страшно налякала тамтешніх проституток.
– Вона не вбивала свого чоловіка. Мадам Лоран узагалі нікого не вбивала. Як її адвокат маю намір довести це. Ще й доб’юся, аби на «Парі Суар» наклали штраф за поширення брехні.
– Тут я з вами солідарний. Газета справді не завжди друкує правдиву інформацію. Ще й не бажає виправляти помилок. Ко́пніть пана редактора ще й за мене, месьє.
– Зараз важливіше витягнути мадам Лоран із тюрми. Вона вже добу видить у Санте, у блоці «А».
– До речі, в парижан
