дуже умовний.
Хоча Магда раптом нарікала: навіть у моменти найтіснішої, інтимної близькості, коли вже досягаєш піку вдоволення чи лежиш потому, тяжко й нерівно дихаючи, від нього не дочекатися потрібних слів. Клим або віджартовувався, або навіть огризався – хіба в такі моменти потрібні слова… І взагалі, їх вигадали поети, здебільшого нездалі, аби морочити голови жіночкам та домагатися всього, чого інші, раціональніші чоловіки, домагаються потрібними й серйозними справами. Нарешті, ніжним варто бути не на словах, а на ділі.
Одначе в їхній останній рік щось помінялося. Якось Клим, втомлений, мов собака, ще й трошки підпилий після тривалих політичних суперечок, раптом узяв Магду за плечі, подивився в очі й мовив, ще до вірячи до кінця, що говорить саме він: «Знаєш, здається я тебе кохаю». – «Здається – перехрестися», – відповіла тоді вона, та замість вивернутися, бо теж заморилася в шпиталі, притислася сильніше, стала навшпиньки, прошепотіла просто у вухо: «Нарешті, дочекалася, Богу дякувати».
І ось тепер, п’ять років потому, Клим Кошовий, самотній емігрант, якому в травні виповниться сорок п’ять, двічі контужений, із наскрізною раною в плечі, в старому пальті, з густими вусами та мушкетерською борідкою, ходить на квітковий ринок слухати канарок, папужок, інших різнобарвних пташок.
Чого доброго, вірші почне складати…
Купивши букет нарцисів, Клим повернув до Божого шпиталю[27]. Не здивувався, що його у вестибюлі впізнали з першого погляду. Озвалася одна сестра, на заклик злетілося ще троє, відразу оточили, защебетали – куди там канарки. Так, у оточенні несподіваних шанувальниць, він пройшов через внутрішній дворик із старими величними колонами, які більше нагадували античний театр, ніж лікарню. Не питали, до кого йде – довели до потрібної палати.
– Я можу вставати! – повідомила Шарлот із ліжка. – Лікар не радить, але я можу вставати!
Прикритися ковдрою вище грудей дівчина навіть не потурбувалася.
– Ви в надійних руках, мадемуазель, – Клим вклонився захопленим медичкам, зробив легкий зграбний реверанс. – Слухайте лікаря. Хоча… тут вас поставлять на ноги з Божою поміччю швидше, ніж із хірургічною.
– Месьє Кліментí, ви дасте автограф? – одна з сестер, ховаючи очі, простягнула газету з його портретом.
– Я ж не актор, – спробував відкараскатися він, бо справді не кортіло, особливо після нинішньої зустрічі з редактором.
– Ви краще!
– Ви – герой, справжній!
– Не той, який у кіно!
Медсестри щебетали наввипередки, не лишаючи Кошовому жодних шансів для відступу. Він розмашисто підписав своє обличчя, відразу – вдруге, втретє, вчетверте. Шарлот на цій виставі була глядачкою, й видовище її явно тішило. Нарешті медички розлетілися, одна з них підхопила нарциси, аби знайти для них вазу. Щойно за останньою зачинилися двері, Клим підморгнув, наблизився до ліжка, нахилився, прийняв від мадемуазель смачний поцілунок.
– Не розумію, чому ми ховаємося, – промовив потім, відсторонившись. – Ти ж
…
