яке ми провадили влітку. Якщо я правильно зрозуміла, цього попросили самі курсанти.
Валландер налякався.
– Я не зможу. Не зумію прикидатися викладачем перед аудиторією. Нехай хтось інший виступить. Он у Мартінсона добре язик підвішений. Колись буде з нього політик.
– Я ж пообіцяла, що ви прийдете, – сказала вона й засміялася. – Вам добре вдасться.
– Я хворію.
– До грудня ще далеко. Маємо час докладно все обговорити. Я тільки хотіла дізнатися, як ви відпочили. Вже знаю, що гарно.
– Тут усе спокійно, – заговорив про інше Валландер. – Тільки одне зникнення безвісти. Але за цю справу взявся хтось інший.
– Зникнення?
Валландер коротко переказав свою розмову у вівторок зі Свеном Тюреном, занепокоєним, що Гольґера Ерікссона не було вдома, коли йому привезли мазут.
– Чи часто стається щось справді серйозне зі зниклими безвісти? – поцікавилася Гольґерссон. – Що каже статистика?
– Не знаю, що вона каже. Знаю тільки, що такі зникнення вкрай рідко пов’язані зі злочинами чи нещасливими випадками. Здебільшого старі люди губляться, а молоді або бунтують проти батьків, або шукають пригод. Дуже рідко трапляється щось серйозне.
Валландерові прийшло на думку останнє з таких трагічних зникнень. Неприємно було згадувати, як кілька років тому пропала безвісти жінка, посередниця в торгівлі нерухомістю, а за якийсь час її тіло знайшли в колодязі. Одна з найприкріших історій за всю його поліційну кар’єру.
Розмова закінчилася. Валландер твердо постановив не читати лекцій у Вищій поліційній школі. Звичайно ж, лестило, що запросили саме його. Але переважила нехіть. Може, вдасться вмовити Мартінсона виступити замість нього. Думки знову повернули на контрабанду автомобілів. Як же знайти оту слабку ланку й розгромити злочинне угруповання? О восьмій Курт знову пішов по каву, а що був голодний, узяв ще кілька сухариків. Зі шлунком начебто все гаразд. Щойно сів за стіл – у двері постукав Мартінсон і ввійшов до кімнати.
– Ти вже краще почуваєшся? – спитав він.
– Цілком добре. Що там із Гольґером Ерікссоном?
Мартінсон видивився на Валландера.
– З яким іще Ерікссоном?
– З тим, що, ймовірно, пропав безвісти. Я ж подав рапорт на його розшук і сказав тобі про це телефоном.
Мартінсон похитав головою.
– Коли це було?
– Учора вранці. Коли я захворів.
– До мене це не дійшло. Надто вже я перейнявся катастрофою порома.
Валландер підвівся.
– Чи прийшов уже Ганссон? – спитав він. – Треба негайно розпочати дії.
– Я бачив його в коридорі.
Вони зайшли до Ганссона. Той сидів і розглядав лотерейну скреч-картку. Тоді розірвав її на клаптики й викинув у кошик.
– Йдеться про Гольґера Ерікссона, – озвався Валландер. – Ймовірно, він пропав безвісти. Пам’ятаєш той бензовоз, що загородив
